Найбільш яскраво рабовласницьке право відображалося в договорах самозастави (nexum), при цьому Закони ХІІ таблиць не розділяють угоди самозастави і відчуження речі, регулюючи і ті й інші загальною статтею Законів "VІ.1. Якщо хто укладає угоду самозастави чи відчуження речі ( у присутності 5 свідків і вагаря), то нехай слова, що вимовляються при цьому, шануються непорушними". У цій же формі здійснювалися і договори позики, регулювання яких Закону приділяють особливу увагу. Боржник після визнання за собою боргу чи після прийняття проти нього судового рішення одержував тридцять пільгових днів (ІІІ.1.). Якщо ж протягом нього цього пільгового терміну заборгованість не погашалася, кредитор одержував право "накласти руку" на боржника, тобто доставити його до місця судочинства (ІІІ.2.). Закони ХІІ таблиць строго регламентують процедуру примусу боржника до виконання зобов"язань, не допускаючи самовправності кредитора й однозначно вимагаючи судового рішення для обмеження прав боржника. І хоча покарання для неспроможного боржника могло бути дуже жорстоким, від продажу в рабство і страти ( ІІІ.5.) до пропорційного розчленування згідно притензіям кредиторів ( ІІІ.6.)11 Ср.:Авл Геллий. Аттичні ночі (ХХ, І ,48): " Але я нечитав,щоб хто-небудь був розрубаний на частини", Закони регламентували рух позичкового капіталу, обмежуючи розміри стягнутих відсотків ( VIII. 18а), караючи лихварство великим штрафом (VIII. 18б). Тільки в 326 році до н.е. законом Петелія договір позики був реформований, і боргове рабство скасоване. З цього часу боржник відповідав перед кредитором у межах свого майна.

2.3. Зобов"язання з деліктів.

Закони ХІІ таблиць визначають ряд зобов"язань, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, і роглядають їх не як правопорушення, а як зазіхання на права приватної особи ( частки делікти), що ставило кривдника в положення боржника потерпілого.

До категорії таких приватних правопорушень відносилися особиста образа, що каралася штрафом у 25 асів (VІІІ.4.). Особливо жорстоко карався наклеп чи ганебні слова (страта) (VІІІ.1а; VІІІ.1б). Зобов"язання у вигляді штрафів чи відшкодування заподіяного збитку покладалося у випадку порубки чужих дерев, необережного знищення чужого майна, збереження крадених речей, лихвартсво, пред"явлення суду підроблених речей чи потрави ( крадіжки врожаю в нічний час) (для неповнолітніх).

При цьому поряд із штрафами зберігається найдавніший принцип таліону (VIII.2. Хто заподіє покалічення і не помириться з потерпілим, нехай і йому самому буде заподіяне те ж саме).

Законам ХІІ таблиць відомі і публічні делікти, що відносяться насамперед до зазіхань на державу. "ІХ.5. Закон ХІІ таблиць велить віддавати до страти того, хто підбурює ворога (римського народу до нападу на Римську державу), чи того, хто віддає ворогу римського громадянина"22 Марціан. І.3. D. XLVIII.4.

Однак, незважаючи на досить широкий спектр злочинів, що караються стратою, рішення про позбавлення життя римського громадянина могло бути прийняте лише центуріатною коміцією.

2.4. Сімейно-шлюбне право

Про сімейне право Древнього Риму можна перш за все сказати те, що римська родина, як її малюють Таблиці, була родиною суворо патріархальною, тобто знаходилася під необмеженою владою домовласника, яким міг бути дід чи батько. Таке споріднення називалося агнетичним, від чого всі "підвладні" домовласникові були один одному агнатами.

Когнатичне споріднення виникало з переходом агнату (агнатки) в іншу родину чи з видділенням із родини. Так, дочка домовласника, що вийшла заміж, підпадала під владу чоловіка (чи свекра, якщо він був) і ставала когнаткою у відношенні своєї кровної родини.

Когнатом ставав і син, що виділився з родини (з дозволу батька).

Навпроти, усиновлений і тим самим прийнятий у родину, ставав стосовно неї агнатом - із усіма зв"язаними з тим правами, у тому числі і на законну частину спадщини.

Агнатичне споріднення мало безсумнівно перевагу над спорідненням кровнородинно, когнатично, у чому не можна не бачити релікт, пережиток родових відносин.

Із давна в Римі існували три форми висновку шлюбів: дві найдавніших і одна порівняно нова. Найдавніші відбувалися в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку (confarreatio) шлюб відбувався в релігійній формі, у присутності жреців, супроводжувався поїданням спеціально виготовлених коржів і урочистою клятвою дружини йти всюди за чоловіком. Друга форма (coemptio) шлюбу складалася у формі покупки нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць знають безформальну фому шлюбу – sine manu - тобто "без влади чоловіка". Можна припустити, що цей шлб диктувався нестатком збіднілих патриціанських родин у союзі з багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там не було, але саме в цій формі шлюбу - sine manu – жінка знайшла собі значну волю, включаючи волю розлучення (якої вона не мала в " правильному шлюбі"). З розлученням жінка забирала як своє власне майно, внесення в загальний будинок як придане, так і придбане після вступу в шлюб.

З часом саме шлюбу sine manu було забезпечено найбільше поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш застаріли, зберігаючись головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.

Специфічною особливістю шлюбу sine manu було те, що його належало відновляти щорічно, інакше на підставі Законів чоловік одержував усі права як у шлюбі conventio in manum у силу давнини