Судді Конституційного Суду України здійснюють попередню підготовку питань до їх розгляду колегією суддів Конституційного Суду та беруть участь у розгляді справ. Суддя Конституційного Суду України наділений повноваженнями витребовувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-Міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій всіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Конституційним Судом України.

Суддя Конституційного Суду України має право публічно висловлювати свою думку з питань лише щодо тих справ, у яких Конституційним судом України прийнято рішення чи дано висновок.

Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при введенні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

5. Гарантії діяльності суддів Конституційного Суду України

При здійсненні своїх повноважень судді Конституційного Суду України є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються Законом “Про Конституційний Суд України”, іншими законами України, крім тих законів або окремих їх положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду.

Особа судді Конституційного Суду України є недоторканою, він не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення судом обвинувального вироку.

Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді та в його колегіях при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

2.6. Конституційні принципи судоустрою України

З проголошенням державної незалежності України докорінно змінилася судова система України. Відбувся перехід від командно-адміністративної до демократичної форми управління. Тому великого значення на даному етапі побудови правової держави набуває питання реального захисту прав та законних інтересів людини і громадянина в нашій державі. Для цього потрібна реально діюча судова система. В її удосконаленні не останнє місце займають наукові розробки українських вчених-процесуалістів, та вчених близького зарубіжжя.

Даний розділ дипломної роботи має на меті розкрити основні положення побудови судової системи України.

Згідно зі ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів іншим органам і посадовим особам, а також привласнення їх не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, на який покладено вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційне її тлумачення [1].

В Основному Законі не дається повного визначення судової системи, а лише зазначається, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України й що ця система будується за принципами територіальності та спеціалізації. Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися, а можуть і не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями. Побудова судової системи за принципом територіальності з урахуванням транспортних комунікацій і зв’язку між населеними пунктами забезпечує наближення судів до населення та їх доступність. Спеціалізація судів і суддів з розгляду справ певних категорій сприятиме підвищенню професіоналізму судців завдяки поглибленому вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування, а відтак більш надійному захисту прав і свобод людини.

Судоустрій – сукупність норм, що встановлюють завдання, принципи організації і діяльності, структуру і компетенцію судів. Деякі автори під судоустроєм розуміють систему судових установ.

Аналіз законодавства і правозастосовна практика свідчать, що розміщення норм щодо судової влади в різних законодавчих актах України, як це має місце на сьогодні, не тільки не створює цілісного уявлення про судову владу, а й негативно позначається на практичному застосуванні норм. Тому нагальна потреба під час приведення законодавства у відповідність з Конституцією кодифікувати усі правові норми, об’єктом яких є судова влада, у єдиному законі про судову владу.

Цей закон повинен включити норми, що регулюють не лише питання про судову систему, її суб’єктів, організацію, принципи діяльності, компетенцію судів, статусу суддів, а й їх державне забезпечення та захист, організацію допоміжного персоналу судів, форми взаємодії судів з органами, причетними до здійснення правосуддя. Такий підхід виключить необхідність існування законодавчих актів прямої дії щодо судової влади. Правові норми, які визначають суб’єктів судової системи, структуру, компетенцію її галузей мають бути об’єднані в окремих складових частинах закону про Судову владу.

Розділ VІІІ Конституції „Правосуддя” не визначає судової системи держави, а лише вказує найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд України, наявність місцевих судів і вищих спеціалізованих судів та принципи побудови судової системи — територіальність і спеціалізацію. Отже, судова система буде багаторівневим утворенням і складатиметься з судів різних ланок — від місцевих судів до Верховного Суду. Оскільки Конституційний Суд України відокремлено від системи судів загальної юрисдикції (статті 125, 147 Конституції), він є органом конституційної юрисдикції і діє самостійно [1].

Думається, що визначення ст. 125 Конституції принципу спеціалізації судів не дає підстав для висновку, що в Україні інших судів, крім спеціалізованих, не буде. Суцільна спеціалізація судів навряд чи й потрібна. Соціально-економічна ситуація в Україні гальмує наданню для цього необхідних коштів, та й досвід власної судової системи переконує, що немає потреби відокремлювати кожне галузеве спрямування, щоб один самостійний суд розглядав цивільні справи, інший