Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району га міста одночасно.

До місцевих судій відповідно до Закону України „Про судоустрій України” (стаття 21) відносяться також військові суди гарнізонів, господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. З набранням чинності Закону України „Про судоустрій України” Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський І Севастопольський міські суди, військові суди регіонів і а Військово-Морських Сил України набули статусу апеляційних судів. Функціями апеляційних інстанцій наділені також вищі спеціалізовані суди щодо рішень апеляційних судів, ухвалених як суди першої інстанції.

Функції касаційних судів (інстанцій) щодо рішень місцевих та апеляційних судів покладаються на Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди та відповідні палати Верховного Суду України.

У касаційному порядку можуть перевірятися:

1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції;

2) вироки, ухвали і постанови міжобласного суду;

3) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку.

У касаційному порядку також можуть бути перевірені вироки районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків.

Таким чином, за діючою Конституцією України передбачається, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди [48, с. 10].

2.7. Конституційно-правові основи статусу суддів в Україні

Важливою складовою частиною здійснюваної в Україні правової реформи с судова реформа, в процесі якої необхідно підвищити роль суду, значно зміцнити гаранти демократичних засад судочинства, забезпечити незалежність суддів, вжити ряд інших заходів щодо налагодження справедливого правосуддя.

Порівняно з іншими напрямами правової реформи судова реформа здійснюється найшвидшими темпами. Прийняті й набрали чинності закони, які раніше взагалі не мали аналогів у нашому праві, до чинного законодавства внесено істотні зміни, спрямовані на закріплення принципу поділу державної влади на самостійні, незалежні одна від одної гілки —законодавчу, виконавчу і судову. Вжиті й очікувані заходи мають створити умови для того, щоб судова влада зайняла належне місце у житті держави й суспільства, стала справжнім гарантом прав і свобод людини.

Розвал економіки, зростання соціальної напруженості та політичної конфронтації, здавалось би, не дуже сприятливий фон для обговорення проблем і перспектив судової реформи. І все ж є закономірність в тому, що саме сьогодні вони привернули до себе підвищену увагу. Країна відчуває гостру кризу законності. Діяльність законодавчих і виконавчих органів часом є далекою від ефективності. Тому єдиним порятунком для суспільства (і переважна більшість громадян зрозуміла це) є судова влада. А носії останньої — це судді, тобто особи, котрі в конституційному порядку призначені або обрані на судові посади й наділені владними повноваженнями щодо здійснення правосуддя. Вимоги і розпорядження суддів, пов’язані зі здійсненням покладених на них законом повноважень, є обов’язковими для всіх державних органів, організацій, посадових осіб і громадян. І цей постулат має бути повною мірою відображений у новій Конституції суверенно! України.

Головне завдання суддів — забезпечити основну мету Конституції — гарантію самореалізації народу, що складається з рівноправних і недоторканних у своїй гідності людей в умовах свободи [15, с. 12].

Разом з тим судді при виконанні своїх, обов’язків у суді, а також у позаслужбових стосунках мають уникати всього, що могло б применшити авторитет судової влади, їх, гідність і викликати сумніви в об’єктивності та неупередженості цих служителів Феміди. З часу подолання так званого правового позитивізму стало очевидним, що судове рішення не вичерпується виконанням закону.

Кожний суддя — це творець у межах даних законів, насамперед Конституції. Він зобов’язаний перевірити, чи узгоджується закон з Конституцією. Якщо суддя дійде висновку, що якийсь формальний закон суперечить їй, він має звертатися до Конституційного Суду України. А останній вже вирішуватиме, чи є цей закон антиконституційним. Тому в умовах високих вимог, що ставляться до судді, особливого значення набувають добір та підготовка носіїв судової влади.

Особливістю судді, що відрізняє останнього від членів виконавчих органів, е його особиста і професійна незалежність.

Нагляд за діяльністю суддів (лише в сфері загальної юрисдикції) здійснюється головами вищестоящих судів, міністром юстиції. Однак віл мас поширюватись лише до тих меж, які не порушують незалежності суддів. Якщо суддя заявить, що той або інший захід контролю порушує його незалежність, то на його прохання перевіркою обставин справи повинен займатися суд.

Питання про захист судової влади — це значною мірою питання про гарантії незалежності суддів. Збагачені досвідом сьогодення, ми повинні чітко усвідомлювати, що справжньої незалежності суду в нашій країні ще не досягнуто. Більше того, певні категорії судових працівників нині втратили почуття своєї захищеності.

Це пов’язано з там, що недосконалість нового законодавства викликала залежність суддів від органів законодавчої влади. Є факти, коли депутатські комісії під тим чи іншим приводом витребують судові справи і вимагають від суддів пояснень щодо прийнятих у них рішень, а то й просто здійснюють як прямий, так і