1) закріплених у Конституції України суспільного ладу, його політичної та економічної систем;

2) соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією і законами України;

3) прав і законних інтересів державних підприємств, установ і організацій, кооперативних організацій, їх об’єднань, інших громадських організацій.

Статтею 2 Закону “Про судоустрій України” передбачено, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [4].

Усією своєю діяльністю суд виховує громадян України у дусі відданості Батьківщині, у дусі точного і неухильного виконання Конституції і законів України, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі і гідності громадян. Застосовуючи міри кримінального покарання, суд не тільки карає злочинців, але також має своєю метою їх виправлення і перевиховання.

Правосуддя як особливий вид державної діяльності характеризується рядом рис (ознак), які відрізняють його від інших видів державної діяльності.

Перш за все, здійснювати правосуддя вправі і зобов’язані лише спеціально створені для цієї мети органи – суди, які за важливістю виконуваних функцій і за способом формування поставлені в особливі умови.

Друге, правосуддя здійснюється в особливій, передбаченій законом процесуальній формі (цивільно-процесуальній, кримінально-процесуальній, господарсько-процесуальній), основне призначення якої – забезпечення встановлення істини в конкретній справі і прийняття законного та обґрунтованого в ній рішення.

Третє, правосуддя як особлива форма державної діяльності має і особливий зміст. Суть правосуддя полягає у вирішенні спорів (конфліктів) про право, які виникають у суспільстві між окремими його членами чи їх колективними формуваннями, а також у правовій оцінці поведінки фізичних осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів та у призначенні покарання винним у їх вчиненні. Саме роль своєрідного експерта з питань права, наділеного повноваженнями виносити від імені держави остаточні рішення, які є обов’язковими для виконання всіх, кого б вони не стосувалися, надає правосуддю особливий суспільний авторитет.

Четверте, рішення суду, як акт правосуддя в конкретній справі, після вступу його в законну силу набуває силу закону в даній справі і є обов’язковим для виконання всіма, кого воно стосується.

І нарешті, рішення і вироки суду ухвалюються іменем України.

Таким чином, можна зробити висновок, що ПРАВОСУДДЯ – це особливий вид державної діяльності, суть якої полягає у розгляді і вирішенні спеціально створеними державою органами – судами – спорів (конфліктів) про право та у правовій оцінці поведінки осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів, а також у призначенні покарання винним за їх вчинення.

1.2. Становлення судових органів в Україні

1.2.1. Органи судової влади періоду Центральної Ради

Логічним при побудові дослідження становлення судових органів в Україні буде розглянути новітню історію виникнення, формування судових органів в Україні. На перших порах після революції в Україні продовжують діяти суди, запроваджені в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року. Основна форма судової організації—окружна юстиція — залишалася без змін.

На території України діяли такі судові органи: дільничі мирові суди, з’їзди мирових суддів, окружні суди, що створювалися один на кілька повітів. За ними йшли, як апеляційні інстанції, судові палати. Найвищою судовою інстанцією вважався Правительствующий сенату Петрограді. Крім цих судів, в Україні діяли також селянські волосні суди, верхні волосні суди тощо. Відразу ж після Лютневої революції було запроваджено посаду адміністративних суддів у повітах і особливі адміністративні відділи при окружних судах. Створюються різні тимчасові судові органи, революційні трибунали тощо. Формально ця судова система збереглася в Україні і після приходу до влади Центральної ради.

В 1918 року у Києві відбувся з’їзд українських юристів, який прийняв рішення про необхідність „творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості”. Судочинство повинно було вестись „на мові того народу, серед якого суд відбувається”. Судові та нотаріальні посади повинні були займати українці або особи, що володіють українською мовою та знають місцеві умови. Центральній раді запропоновано зробити українську судову систему незалежною від російської та створити для керівництва нею в якості найвищої судової інстанції Вищий крайовий суд, а для проведення реформи судової системи створити на місцях інститут судових комісарів.

Програмні цілі Центральної ради щодо судової реформи знайшли відображення в ІІІ Універсалі: „суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу”.

Організацію проведення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала рада затвердила законопроект, згідно з яким „суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки” [19, с. 112].

Генеральне секретарство судових справ на чолі з М. Ткаченком розгорнуло активну діяльність по реформуванню судової системи. До вироблення нової української правової основи, вказувало секретарство, судам належить керуватися крім наявних законів „колективною волею свідомого народу”, „революційними ідеалами соціальної справедливості” тощо. Така тенденція у судочинстві мало чим відрізнялася від більшовицької програми реформування судочинства. Разом з тим Генеральний секретар секретарства судових справ вказував на необхідність побудови в Україні правової держави, „організації правового устрою”.

16 грудня 1917 року Центральна рада затверджує підготовлений Генеральним секретарством судових справ законопроект про утворення (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів) тимчасового Генерального суду.

Відповідно з ст. 1 Закону Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Він являвся вищою судовою інстанцією в Україні й здійснював нагляд над усіма судовими установами і діяльністю працівників судових органів.

Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання генеральних суддів. Вони обиралися Центральною радою за поданням Генерального