Як зазначає Ю. Стецовський: «Задовго до надходження справи у суд в ЦК КПРС вирішувалися питання арешту Ю.Орлова, А.Пнзбурга, Н.Руденко та статті Кримінального кодексу, які слід застосувати стосовно них (1977 р.). В ЦК давали вказівки пресі у справі Синявського і Данієля (1966 р.)... Партійна Феміда звичайно виконувала партійні настанови стосовно значної кількості відомих і невідомих жертв режиму... Закон «Про статус суддів в СРСР», прийнятий у серпні 1989 року, не звільнив суддів і суди від залежності від місцевих і інших органів. Без партійного квитка отримати чи зберегти посаду судді, не виконуючи вказівки партфункціонера, було неможливо. При цьому не виключалась можливість виклику судді у партійний комітет і розгляд питання роботи суду з відповідним заохоченням чи стягненням. Зберігалась система фіктивних виборів, що маскували жорстокий контроль партапарату за порядком призначення, просування по службі і звільнення суддів» [44, с. 16].

Відповідно саме такі принципи здійснення керівництва судовою системою визначили зміст монографії Н. Блінової «Судебное управление в СССР», опублікованої у 1962 р., праці В. Божьєва, Т. Добровольської та І. Перлова під назвою «Организационное руководство судами в СССР (судебное управление)» (1966 р.), С. Ходиревського «Суд и судебное управление» (1976 р.), учбового посібника Г. Агеєвої «Организационное руководство судами» (1978 р.).

Звертаючись до аналізу сучасної юридичної та управлінської літератури можливо встановити, що з моменту здобуття незалежності Україною та побудови державної влади на основі принципу її поділу, проблеми реалізації державного управління в органах судової влади в Україні не отримали достатнього висвітлення та опрацювання. Лише іноді у фахових виданнях трапляються публікації, що стосуються зазначених питань. Разом з тим, вони мають у цілому однобічний характер, передбачають, головним чином, дослідження здійснюваних до 2002 р. організаційних щодо судової системи функцій Міністерством юстиції України. Зокрема, саме таку спрямованість має опублікована у 1993 р. в журналі «Право України» стаття М. Прийдака під назвою «Управління судовими органами України». В той же час, питання форм і методів діяльності нового органу, призначеного здійснювати організаційне забезпечення судів, — Державної судової адміністрації України та здійснення внутрішнього «самоуправління» судовими органами, функціонування апарату суддів залишаються і досі не з’ясованими, навіть з огляду на те, що юридична наука безумовно визнає наявність таких властивостей у діяльності певних самостійних ланок державного механізму [44, с. 17].

Відповідно до положень теорії організації судової влади, судову систему складають всі без виключення установи, що здійснюють правосуддя в державі. Аналіз змісту частини третьої ст. 124 Конституції України переконує, що судову систему України утворюють Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Останні організовані за територіальним і предметним принципом, є основною ланкою судової системи держави та згідно з ст. 125 Основного Закону також наділені системними ознаками. Зокрема, ст. 18 Закону від 7 лютого 2003 р. «Про судоустрій України» визначає, що у систему судів загальної юрисдикції входять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Рішенням Конституційного Суду від 11.12.2003 року №-20-рп/2003 положення Закону України «Про судоустрій України» щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного Суду України визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Ст. 19 цього Закону передбачає, що в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені законом як такі. Положення цього Закону, що стосуються організації та здійснення повноважень спеціалізованих адміністративних судів, а також суддівського самоврядування щодо вказаних судів, вводяться в дію після утворення системи адміністративних судів відповідно до цього Закону.

Таким чином, судова система України являє собою досить складне і розгалужене утворення, потреби належного функціонування якого об’єктивно вимагають існування певних системоутворючих зв’язків і взаємозалежностей.

Судова влада в Україні є однією з гілок єдиної державної влади, певним різновидом її спеціалізації, що наділена власними і особливими завданнями та функціями. Це особливий вид влади. Вона розглядає і розв’язує конфлікти у суспільстві і це її головне призначення, відмінність від законодавчої і виконавчої влади. Забезпечуючи верховенство права в державі, суд вирішує справи у відповідності з законом і внутрішнім переконанням, діючи в особливій законодавче визначеній процесуальній формі, порушення якої означає нікчемність постановленого рішення. Судова влада використовує притаманний тільки їй спосіб подолання суперечок інтересів, виступаючи регулятором відносин суб’єктів суспільства та забезпечуючи їх відповідність нормі права.

Разом з тим, реалізація судової влади не може обмежуватися лише відправленням правосуддя, тобто діяльністю із встановленням істини у конкретній справі, поновлення прав суб’єктів процесу, вона повинна передбачати і створення для цього відповідних організаційних передумов. Як вірно відзначають О.Безнасюк і X. Рустамов: «Судова влада — це не тільки правосуддя. Ця категорія обіймає всю судову систему, суддівський корпус, апарат судів, будівлі, в яких суди розташовуються, тощо. Як не парадоксально, стан і якість судової влади залежить не стільки від рівня правосуддя, але й від зазначених факторів, які на перший погляд здаються несуттєвими» [44, с. 20].

Система судових органів виступає у якості носія судової влади і саме це обумовлює її взаємодію та зв’язок з іншими державними органами. Здійснюючи державну владу в особливій формі, суд застосовує закони, прийняті парламентом, дає правову оцінку правомірності дій та рішень органів і посадових осіб