секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Знову ж таки, про половинчастість реформи говорило те, що їх повноваження визначалися дореволюційним царським законодавством. Ст. З Закону прямо підкреслювала, що всі рішення колишнього Сенату прийняті до створення Генерального суду „правосильні і обов’язкові для судових установ України”. Генеральний суд виступав як касаційна інстанція у справах нагляду над судовими установами, посадовими особами судового відомства, а також виконував функції „головного військового суду”.
16 грудня 1917 року приймається Закон „Про заведення апеляційних судів”. Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і декількох суддів. Непослідовність реформування позначилася і тут: повноваження і організація апеляційних судів майже не відрізнялася від повноважень і організації дореволюційних судових палат. 23 грудня 1917 року в розвиток попереднього приймається Закон „ Про умови обсадження і порядок обрання судців Генерального і апеляційних судів”, за яким усі судді обиралися Центральною радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Освітній ценз при цьому не мав значення. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів і прокурорів, їх призначав Генеральний секретар судових справ. Слід відзначити, що Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.
Після проведення адміністративно-територіальної реформи робиться чергова спроба реформування судової системи. В березні 1918 року було підготовлено проект Закону „Про організацію судів Республіки по землях”, який так і залишився на папері. Ще на початку березня Центральна рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в кінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де членів мирових судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособово.
Треба підкреслити, що судова реформа, не дивлячись на всі зусилля Центральної ради, не була проведена до кінця. Ті судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно. Бракувало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів, оскільки їх переважна більшість була росіянами або русифікованими українцями, які вороже ставились до української влади і не бажали співпрацювати з нею.
1.2.2. Органи судової влади періоду Гетьманату
Мабуть, єдиною державною системою, що не зазнала втручань при зміні влади, була судова.
За „Законами про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року найвищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд, судді якого призначалися тепер гетьманом.
25 травня 1918 року приймається Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні—”іменем закону Української держави”. 2 червня 1918 року; приймається закон, який уточнював функції Генерального суду і окреслив перспективи судової реформи. Згідно з цим законом Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Тимчасово, до завершення судової реформи, він мав виконувати касаційні функції Головного військового суду.
8 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції „вищої в судових і адміністративних справах державної інституції”. Закон визначав структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення.
Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Кандидати на посаду сенаторів повинні були мати вищу юридичну освіту і не менше як п’ятнадцятирічний стаж роботи „в судовім відомості на посадах не нище судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або „в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов’язки в той саме час”.
Закон забороняв займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької. Той факт, що повноваження Державного Сенату регулювалися колишнім царським законодавством, тільки констатував орієнтацію П. Скоропадського на дореволюційну судову систему. Це підтверджує і Закон „Про Судові палати і Апеляційні суди” від 8 липня 1918 року, який відновив діяльність Судових палат.
Завершували систему загальних судів в Україні мирові суди, підсудність яких визначалася постановами Ради Міністрів від 14 і 21 липня 1918 року.
1.2.4. Органи судової влади Радянського періоду
Ліквідація судової системи та інших правоохоронних органів була складовою частиною більшовицької програми повної руйнації залишків структур державного апарату царського режиму, Тимчасового уряду, Центральної ради, Гетьманату та Директорії.
Судові органи. Юридичним оформленням початку радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного секретаріату України „Про введення народного суду” від 4 січня 1918 року. Народні суди повітів і міст були головною ланкою судової системи. За постановою створювались дільничі, повітові і міські народні суди. Вироки і рішення народного суду були остаточними і не підлягали апеляційному і касаційному оскарженню.
Постанова від 4 січня 1918 року передбачала створення революційних трибуналів. 23 січня 1918 року приймається Положення про революційні трибунали, в якому були висвітлені питання їх організації та процесуальної форми діяльності.
19 лютого 1919 року РНК УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовував усі суди, організовані попередніми режимами. Серед юридичних актів, які формували судову систему, слід назвати Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 року, декрет РНК УСРР „Про затвердження Верховного Касаційного суду” від 16 квітня 1919року, інструкцію НКЮ УСРР „Про судоустрій „від 12травня 1919року. І У системі судів, що створювалися радянською владою, центральне місце і належало революційним трибуналам, які запроваджувалися по одному на і губернію. Чисельний склад трибуналу встановлював губвиконком, але він не міг бути меншим. Справи розглядалися у складі 5, а з березня 1920 року —