До 1943 року трибунали діяли в складі трьох постійних членів, згодом — з участю засідателів. Терміни розгляду справ були короткими; вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню (переглядались тільки в порядку нагляду); слухання справ було закритим. Командувачі арміями і округами і військові Ради могли призупинити виконання смертних вироків, які, як правило, виконувались негайно після винесення. Трибунали володіли широкою підсудністю і мали право розглядати всі злочинні діяння, включаючи спекуляцію і хуліганство. Військова влада сама визначала підсудність конкретної справи і передавала її або загальним судам, або трибуналам. В місцевостях, які знаходились в стані облоги, до „провокаторів, шпигунів і інших агентів ворога, які закликали до порушення порядку”, розстріл застосовувався без судового розгляду.

Із введенням воєнного стану були воєнізовані всі ланки прокуратури. Районні, міські та обласні прокуратури були перетворені у відповідні військові прокуратури.

Воєнні умови викликали необхідність ще більшої централізації керівництва службами державної безпеки і охорони громадського порядку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 року НКДБ і НКВС СРСР були об’єднані у загальний НКВС СРСР. На початку серпня 1941 року були об’єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ УРСР. Ще більш репресивною стала діяльність органів державної безпеки. Наказ № 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіним, санкціонував знищення в’язнів радянських тюрем. Органам НКВС було надано право розстрілу „у позасудовому порядку”, право застосування загороджувальних загонів та штрафних батальйонів. Встановлювалася карна відповідальність близьких родичів репресованих [22, с. 82].

Відразу ж після визволення України відновили свою роботу обласні та народні суди, органи прокуратури.

Уже в вересні 1945 року було відновлено в повному обсязі діяльність цивільних судів всіх інстанцій.

10 жовтня 1948 року приймається Положення про вибори народних суддів. Відтепер вони мали обиратися громадянами натри роки. Положення підвищило до 23 років віковий ценз для кандидатів в народні судді та народні засідателі.

Покращенню діяльності народних судів сприяло Положення про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 року. До цього дисциплінарні стягнення на судців покладалися в адміністративному порядку (їх накладали міністр, начальники обласних управлінь юстиції та голови обласних та крайових судів). За новим Положенням в УРСР засновувалися спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних і Верховному судах з членів відповідних судів. Ці колегії набували права накладати стягнення на суддів. Загальне керівництво судовою системою, як і раніше, здійснював Мінюст УРСР.

У травні 1956 року приймається ряд актів, спрямованих на розширення прав обласних судів і Верховного суду У РСР. Були створені президії обласних судів і Президія Верховного Суду республіки. Ця реформа зробила непотрібною діяльність Мінюсту СРСР, і Мінюсту УРСР Р став союзно-республіканським органом. В зв’язку з цим скасовуються обласні відділи юстиції.

Обласні суди отримали право здійснення контролю за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. 12 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла нове Положення про Верховний Суд СРСР, згідно з яким Верховний Суд отримав і право законодавчої ініціативи. Він отримав право нагляду за судовою діяльністю судових органів Союзу РСР, а також судових органів союзних республік. Положення визначило, що до складу Верховного Суду СРСР входять: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна колегія.

Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від ЗО червня 1960 року. Ці акти внесли принципові зміни в побудову системи народних судів. Замість дільничних народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста, який тепер обирався на 5 років. Народні засідателі обиралися на два роки на загальних зборах робітників і службовців.

В листопаді 1970 року були прийняті нові закони: про Верховний Суд СРСР, про прокуратуру СРСР, про державний арбітраж в СРСР, про адвокатуру в СРСР. У червні 1980 року були внесені відповідні зміни в Основи законодавства про судоустрій СРСР і союзних республік.

В 60 — 80-ті роки структура судової системи майже не змінюється. Конституція УРСР 1978 року відносила до неї Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Народні судді районним (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою У РСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах трудових колективів або на зборах громадян за місцем їх проживання, а народні засідателі вищих судів — відповідними Радами народних депутатів.

За Конституцією 1978 року Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом республіки.

У1981 році в УРСР були прийняті закони „Про судоустрій УРСР”, „Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР”, „Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР”. Прийняте законодавство практично залишало без змін ту судову систему, що склалася в 60—80-ті роки. Головна увага спрямовувалася на покращення роботи судових органів,