Ці правила не поширюються на випадки відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок радіаційних катастроф, а також на ЧАЕС.

Відшкодування шкоди здійснюється за законодавством, яке поширюється на працівника в момент отримання ушкодження, професійного захворювання чи смерті. При цьому не має значення переїзд потерпілого на територію іншої договірної держави чи виявлення професійного захворювання на території іншої держави – учасниці Угоди. Роботодавець, який відповідає за заподіяну шкоду відшкодовує за нормами свого національного законодавства [19, 155].

Якщо особа, яка отримала професійне захворювання, працювала на території кількох держав і це могло викликати професійне захворювання, відшкодування шкоди здійснюється роботодавцем держави, на території якої востаннє виконувалася така робота.

На відміну від інших угод, зазначена передбачає колізійну прив’язку до законодавства місця проживання особи в разі перегляду тяжкості трудового пошкодження чи професійного захворювання.

Проте у двосторонній угоді про трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеній з Республікою Білорось (п. “в” ч.1 ст.14), однойменній – з Російською Федерацією ( п. “в” ч.1 ст.9) зазначається, що в разі загострення захворювання відшкодування переглядається згідно з законодавством держави, за яким воно було призначено. Це положення не застосовується, якщо загострення захворювання пов’язане з трудовою діяльністю на підприємствах іншої договірної держави, яка могла призвести до професійного захворювання і під час якої працівника застосовувалося законодавство дій іншої держави.

У багатосторонній Угоді про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди закладено, що держави забезпечують в пріоритетному порядку вільне переведення й виплату грошових засобів працівникам або особам, які мають право на таке відшкодування, що постійно чи тимчасово перебувають на їхній території через банки та установи поштового зв’язку. В разі ліквідації підприємства, відповідального за шкоду, заподіяну працівником, та відсутності його правонаступника, державою, на території якої ліквідовано підприємство, гарантується відшкодування шкоди цим працівникам відповідно до її національного законодавства.

Переведення грошових коштів на відшкодування шкоди здійснюється в порядку, встановленому міжурядовими угодами про переведення грошових засобів громадянам по соціально значимих неторгових платежах. Найчастіше ці операції здійснюються за рахунок працедавця. Призначені особам виплати сплачуються й після виходу держави з багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди.

Відповідно до багатосторонньої Угоди про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди компетентними у справах про відшкодування шкоди є, за вибором потерпілого, суд договірної держави: 1) на території якої мала місце дія, що стала підставою вимоги про відшкодування шкоди, або 2) на території якої проживають особи, які мають право на відшкодування шкоди.

В Угоді про трудову діяльність і соціальний захист громадян, укладеної з

Республікою Білорусь, зазначається також, що в разі втрати працездатності або смерті працівника внаслідок трудового каліцтва або ушкодження здоров’ям з вини роботодавця, останній оплачує дорожні витрати та в належних випадках – проїзд в обидва кінці для супроводжуючої особи (2.4 ст. 14). У разі смерті працівника роботодавець організує перевезення тіла та особистого майна померлого на територію держави виїзду, та всі пов’язані з цим витрати та інформує дипломатичне або консульське представництво цієї держави з наданням матеріалів щодо факту смерті ( ст. 15 Угоди з Республікою Білорусь, ст. 8 – з Республікою Польща про взаємне працевлаштування працівників 1994р.).

Роботодавець відшкодовує фактичні витрати на лікування і реабілітацію потерпілого згідно з актами (рахунками), поданими державними організаціями та установами охорони здоров’я соціального забезпечення держави, яка здійснює лікування й реабілітацію. Якщо права та обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, воно зобов’язане капіталізувати і внести в органи іншої держави, що здійснюють фінансування цих виплат, суми які підлягають виплаті на відшкодування шкоди (ч. 5 ст. 14 Угоди з Республікою Білорусь).

Висновок

Матеріальна відповідальність являється важливий інститутом трудового права. Оскільки матеріальна відповідальність взагалі є механізмом захисту прав як працівників так і підприємств, установ, організацій. А також, зобов’язує власника чи уповноваженого ним органу відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові у випадках, визначених законом.

Слід зауважити, що в даній сфері діє велика кількість нормативних актів.

Однак прийняття в останні роки значної кількості нових законів і підзаконних актів, особливо відомчих створило складні умови для користувачів права. Пересічний громадянин не завжди має можливість знайти необхідний правовий акт, оскільки нормативна база у переважній більшості випадків розпорошена і міститься в різних інформаційних джерелах, що ускладнює їх пошук. Тому великим досягненням є те, що вперше в Україні зроблено спробу зібрати розпорошену по різних інформаційних джерелах нормативну базу про відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційних виплат.

У збірнику нормативних актів “Відшкодування матеріальної і моральної

шкоди та компенсаційні виплати” систематизовано законодавство з питань відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків; моральної шкоди та про усі види компенсаційних виплат крім нормативних актів, у збірнику наводяться роз’яснення, коментарі, зразки рішень і ухвал суду, позовних заяв із зазначених питань.

Це набагато полегшить вирішення питань із застосуванням законодавства

про матеріальну відповідальність.

Література

Конституція України. Прийнята 28.06.1996р.

Загальна Декларація прав людини. Прийнята 10.12.1948 р. Генеральною Асамблєю ООН.

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, Документи. –К.: Наук. думка, 1992р.,

Кодекс законів про працю України – К.: 2001р.

Закон України “Про охорону праці” від 14.10.1992р. – Відомості Верховної Ради України 1992р. № 49.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за