простежити еволюцію змін його складових, ступінь впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на розвиток законодавства тощо. Конституція УРСР 1978 р. право на працю визначала як право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості, але не нижнє встановленого державного мінімального розміру, включаючи право на вибір професій, роду занять і роботи, відповідно зі здатністю, професійною підготовкою, освітою, з врахуванням суспільних потреб (ст. 40). Чинна ж Конституція України право на працю визначає так: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43).
Порівняння наведених положень дозволяє зробити висновок, що у зміст права на працю Основний Закон України включив складові, які знаходяться за його межами, хоча зовні характеризують це явище. «Праця – це будь-яке напруження тілесних або розумових здібностей людини, це все те, що стомлює людину; те, що вона має і на що здатна. Праця – це доцільна діяльність людини, яку вона використовує для задоволення своїх потреб».
Тому і право на неї може включати лише такі складові, які характеризують саму працю. Все інше знаходиться за межами поняття права на працю, хоча, як правило, активно впливає на волю володільця праці. І тут постає важливе питання – як впливати на володільця праці, які важелі використовувати, щоб стимулювати його до кращої праці? Впливати, як відомо з історії, можна різними шляхами, і тоді настають неоднакові наслідки праці.
Ось чому, коли йшлося про конституційне закріплення права на працю, то одночасно вирішувалось питання про створення умов реалізації людських можливостей, про умови стимулювання здійснення можливостей людини, про справедливу оцінку результатів її праці. Тобто про те, що залежить головним чином від держави. Конституція України це визначила так: утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. з).
Природно виникає запитання – то чи заслуговує на увагу критика тих, хто вважає, що Конституція України 1996 р. звузила зміст права на працю і не містить гарантій його реалізації порівняно з Конституцією УРСР 1978 р.? Якщо дивитися візуально, так би мовити, за кількістю слів – так. Але виходячи з того, що право на працю – це природне і об'єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості, здібності до праці, то ніякого звуження даного змісту права не відбулося.
Праця – це людська суть, власне – сама людина, для розвитку якої й існує держава. Тому остання визнала і в своєму Основному законі закріпила саме право на виявлення цієї людської суті, на вільну можливість її виявлення. Все інше, що охоплюється словом «включає», знаходиться за межами права на працю. Воно стосується інших прав, свобод людини і громадянина, обов’язків держави і громадянина, спрямованих на стимулювання реалізації права на працю, на розвиток здібностей людини, створення умов з їх удосконалення, на належну і справедливу їх оцінку.
Гарантувати одержання роботи, гідну її оплату – це складові не права на працю, а обов'язок держави, яка визнає права і свободи та їх гарантії змістом і спрямованістю своєї діяльності. Він розкривається у ст. 43, 45, 46, 48, 53 та інших Конституції України.
Право на працю – суб'єктивне право. Під суб'єктивним правом ми розуміємо закріплені правом певні юридичні можливості особи. Суб'єктивне право набувається особою внаслідок дії права об'єктивного, яке закріплює за нею певні юридичні можливості, а держава гарантує захист дій особи щодо реалізації наданих їй правових можливостей. Суб'єктивне право виглядає як правова можливість, яку особа може реалізувати, а може й не реалізувати, якщо для неї надані об'єктивним правом можливості або невигідні, або непотрібні. Тут особа (суб'єкт, що отримав правові можливості – звідси і «суб'єктивне право») діє на свій розсуд.
Справді, право тут виступає в подвійному розуміння. В одному випадку йдеться про сукупність норм права, що визначають порядок наданої суб'єкту можливості певної суспільної поведінки, в іншому – про право як міру свободи дій особи, в межах якої вона може реалізувати або не реалізувати надані їй об'єктивним правом можливості.
Інше вирішення цього питання, аналіз права на працю як елемента правоздатності або як суб'єктивного права в державному і елемента правоздатності в трудовому праві обумовлені неоднозначністю розуміння таких категорій, як правоздатність, суб'єктивне право, правовідношення, а також: різними поглядами на проблему їх співвідношення.
Суб'єктом права на працю може бути особа, яка володіє трудовою правоздатністю і дієздатністю, або трудовою правосуб'єктністю. Трудова правосуб'єктність – це умови, з якими законодавець пов'язує можливість громадянина бути суб'єктом права на працю, можливість мати і реалізувати ті правомочності, які входять у зміст цього права. Основний критерій трудової правосуб'єктності, тобто основна умова володіння правом на працю, – досягнення особою певного віку. Як правило, правом на працю володіють громадяни, які досягли шістнадцяти років. Встановлюючи в законі віковий критерій трудової правосуб'єктності, держава виходить перш за все із охорони здоров'я молодих громадян. Це означає, що дитина хоча і є громадянином, але не має права на працю, не є суб'єктом цього права. Твердження про те, що дитина, яка не володіє трудовою правосуб'єктністю, як громадянин володіє правом на працю, є неточним. Адже особа, яка не досягла передбаченого законодавством віку не може реалізувати право на працю. А мати те чи інше суб'єктивне право, бути суб'єктом цього права – це не лише володіти ним,