Другим критерієм трудової правосуб'єктності як необхідної передумови володіння правом на працю є вольовий критерій, так як – праця – цілеспрямована, особиста вольова діяльність громадянина, який володіє здатністю працювати. Трудова правосуб'єктність – це єдність правоздатності і дієздатності.

Суб'єктами права на працю є не лише громадяни України, але й іноземні громадяни. Однак питання працевлаштування іноземних громадян буде висвітлене у окремому розділі дипломної роботи.

Характеристика права на працю як суб'єктивного права була б неповною без аналізу об'єкта цього права. Визначення об'єкта дає можливість більш повно зрозуміти зміст цього права, механізм його реалізації. Об'єктом права на працю громадян є їхня суспільно-корисна трудова діяльність у вибраній ними сфері. Перш за все це праця на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також; праця осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Тобто праця громадян може виступати в різних формах: робота на державних підприємствах, в установах, організаціях; робота в кооперативних, промислових і сільськогосподарських підприємствах; індивідуальна трудова діяльність; робота на підставі цивільно-правових договорів тощо.

Що ж стосується правового регулювання праці, то свій розвиток воно дістало в ст. 43 Основного Закону України: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на яку вільно погоджується". Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає, що тільки самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому людина може обрати той чи інший вид діяльності, рід занять. Вона може, наприклад, працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або ж самостійно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, член кооперативу, займатись індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.

Дуже важливою є норма, яка вводиться в дію ч. 2 ст. 43 Конституції. Вона передбачає обов'язок держави по створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуванню рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів. Комплекс цих обов'язків держави, можна, по-перше, розглядати як певний механізм забезпечення того права, яке передбачене у ч. І цієї статті. По-друге, реалізація вказаних обов'язків може привести до порушення вкрай актуальних питань про приєднання України до ряду Конвенцій МОП, наприклад, Конвенції 156 "Про рівне поводження і рівні можливості працюючих чоловіків і жінок: працівників з сімейними обов'язками" (1981 р.).

Втім, неможливо не звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої та другої даної статті. Справа в тому, що у частині першій мова йде про право кожного (тобто про право людини). Отже, маються на увазі не тільки громадяни України. Між тим у ч. 2 йдеться про обов'язки держави щодо громадян. Це створює враження, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роді трудової діяльності, зокрема однакову для всіх можливість просування по роботі на відповідні більш високі ступені, не торкається іноземців або осіб без громадянства. Подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 та 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною. Тому, на мою думку, ч. 2 ст. 43 Конституції України потребує в цьому аспекті належного доопрацювання.

У Конституції України також знайшло своє відображення положення ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права про заборону примусової чи обов'язкової праці.

І на закінчення загальної характеристики ст. 43 Конституції, що закріплює право кожного на працю, хочу звернути увагу на ще один недолік національного законодавства. Якщо ст. 43 Конституції України прямо вказує, що "кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя", то це положення обов'язково повинно бути продубльованим і конкретизованим у відповідному законодавстві. Але цього не зроблено. Так, у положенні "Про державну службу зайнятості" вказано, що вона вирішує тільки комплексні питання працевлаштування. Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. також нічого конкретного не пояснює. Тут застосовується таке невизначене формулювання: "з метою сприяння більшій, продуктивній, вільнообраній громадянами зайнятості". Деякий аналіз правових документів дозволяє впевнено стверджувати, що прямого зобов'язання щодо реалізації, конституційного положення ні на кого не покладено. Виходить, що всі цьому тільки сприяють. Як наслідок – не спрацьовує й інститут відповідальності. Тому, вирішуючи це питання, в законі необхідно вказати, що служба зайнятості стає єдиним органом, який повною, мірою відповідає за надання громадянам реального права на працю, а всі інші державні органи повинні допомагати в його забезпеченні.

Наступним після Конституції законодавчим актом, що закріплює право на працю є Кодекс законів про працю, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 р., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Зокрема, ст. 2 КЗпП України проголошує право громадян України на працю, – тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, – підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на