Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Так, для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій галузі Верховна Рада 1 березня 1991 року прийняла Закон України "Про зайнятість населення", який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зайнятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

Стаття 3 Закону зазначає, що "державна політика зайнятості населення базується на таких принципах: забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігій в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва; координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної і соціальної політики на основі державної те регіональних програм зайнятості; співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення; міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні" [4, 171].

Норма цієї статті та інші правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством.

З метою соціального захисту окремих категорій громадян України Верховною Радою прийняті закони "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні", "Про пенсійне забезпечення". Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності визначає Закон України "Про охорону праці". А Закон "Про оплату праці" визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників. Також існує багато інших законів та підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють трудові правовідносини: Закон України "Про відпустки", "Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про державну службу".

РОЗДІЛ ІІ.

Відмінність трудового договору від договору трудового найму в цивільному праві

Так історично склалося, що трудове право тісно пов?язане з цивільним, оскільки зародилось воно в надрах останнього, і сьогодні наука трудового права в своїх роз-робках спирається на цивільно-правові вчення про правосуб’єктність громадян і організацій, договори, позов-ну давність, умови цивільно-правової відповідальності.

Про тісний функціональний зв'язок різних галузей права свідчать комплексні нормативні акти. Наприклад, в За-коні України «Про підприємства в Україні» від 27 берез-ня 1991 року поряд зі статтями, що передбачають цивільно-правові норми, є статті, які містять норми трудо-вого, а також фінансового і адміністративного права. В цьому плані важливого значення набуває питання роз-межування сфери дії норм цивільного та трудового права стосовно регулювання відносин, пов'язаних з працею, особливо в питаннях відповідальності сторін договору в конфліктних ситуаціях.

Нормами трудового законодавства регулюються трудові відносини, встановлені за допомогою трудового догово-ру, коли працівник, виконуючи свою трудову функцію, виступає членом трудового колективу, виконує свої тру-дові обов'язки, підкоряючись внутрішньому трудовому розпорядкові, прийнятому на даному підприємстві, в установі чи організації.

Але коли громадянин реалізує своє право на працю в рамках цивільно-правових угод (договір підряду, дору-чення і т. ін.), предметом яких виступає уже остаточний результат праці, а не сам трудовий процес, то такі відно-сини регулюються нормами цивільного права.

Процес влаштування на роботу є чи не найбільш відповідальним для потенційного працівника, адже саме на цій стадії досягається домовленість про умови праці, її режим, взаємні права і обов’язки, інші важливі питання. Такий процес включає в себе кілька стадій, до яких, зокрема, відносять ведення переговорів, досягнення згоди за всіма істотними умовами, видання наказу про зарахування працівника. На практиці ця діяльність оформляється шляхом укладення між роботодавцем і працівником трудового договору.

Трудовий договір є одним з основних самостійних інститутів в трудовому праві. За своєю природою він виконує подвійну функцію: як підстава для виникнення трудових правовідносин і як форма залучення працівника до праці. Фактично, він є єдиною легальною формою узаконення правовідносин між сторонами.

Проблема існування і укладення трудового договору досить гостро обговорюється провідними науковцями сучасності, з-поміж яких можна назвати О. Процевського, В. Жернакова, О. Гаврилюка, В. Лазора, О. Гавела, Ю. Баранюка, П. Пилипенка, Є. Акопова, В. Єршова, В. Прокопенка та інших. Причому невирішеними лишається ціла низка питань: доцільність укладення трудового договору, строк укладення трудового договору, його форма, зміст, можливість укладення трудового договору між наймодавцем та одразу кількома працівниками, відповідальність за порушення умов, порядок зміни і розірвання трудового договору, ведення обліку таких договорів на певному підприємстві тощо. Особливо гостро ці питання постають в наш час, коли в Україні йде перехід до демократичної правової держави, намагання побудувати країну з вільною ринковою економікою. Одним з основних напрямів діяльності держави, як це випливає з ч. 2 ст. 43 Конституції України, є здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізація програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Відповідно до цього держава повинна бути чи не найбільш зацікавлена в законодавчому гарантуванні права на працю, саме