П Л А Н

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Поняття, види державних службовців та їх правовий статус

РОЗДІЛ ІІ. Особливості прийняття та звільнення з роботи державних

службовців

2.1. Правила поведінки державних службовців: практичні питання

РОЗДІЛ ІІІ. Юридична відповідальність державних службовців

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ЗМІСТ

ВСТУП

Усім відомо, що успіх будь-яких державних перетворень насамперед залежить від ефективності діяльності управлінського апарату. На цей феномен звертали увагу ще мислителі світу. Зокрема, Демокріт учив, що державні справи є найважливішими, а тому рекомендував допускати до управління тих, хто має відповідні знання, якості та знає справу. Сократівський ідеал адміністрування означав правління знаючих, тобто грунтувався на принципі компетентності в державному управлінні.

Зазначені підходи не змінилися й сьогодні, адже саме від чиновників, які покликані служити народові, залежить соціально-економічний та культурний розвиток держав, добробут населення. Власне кожен із нас це відчуває на собі.

Відповідно проблематика державної служби є сьогодні вкрай актуальною, їй присвячено достатньо літератури, наукових розвідок, вона стала повноправною частиною теорії державного управління, зайняла місце серед навчальних дисциплін із підготовки фахівців у галузі державного управління.

Побудова демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою, здійснення економічних і соціальних перетворень, досягнення економічного зростання і надання державою громадянам управлінських послуг на високому рівні, просування у напрямі європейської інтеграції можливі лише за умови створення ефективної системи державного управління, невід'ємною складовою якої є державна служба. З цією метою в Україні проводиться широкомасштабна адміністративна реформа, спрямована на удосконалення кадрового потенціалу, створення оновленого, потужного і дієвого державного апарату, становлення професійної, політично нейтральної та авторитетної державної служби. Важливим чинником адміністративної реформи є підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців.

Питання про місце правових норм, які регулюють трудові відносини державних службовців, ще й досі залишається предметом наукового спору. Представники науки адміністравтивного права вважають, що суспільні відносини цієї категорії регулюються нормами саме даної галузі права. Аргументом на користь такого висновку є те, що державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави; і що головним в регулюванні їх праці є принцип влади і підкорення.

Сьогодні спостерігається більш глибоке осмислення і дослідження процесів, які відбуваються у суспільстві української держави. З'явилися наукові праці, в яких висловлюються сумніви щодо об'єктивності точки зору, відповідно до якої усі суспільні відносини регулюються нормами адміністративного права, і зазначається, що трудові відносини державних службовців регулюються нормами трудового права. Вирішення питання про місце норм права, які регулюють трудову діяльність державних службовців, має як теоретичне, так і практичне значення.

Разом з тим можна констатувати, що правове регулювання державно-службових відносин певною мірою відстає від потреб і завдань демократичного суспільства. Прогалини у нормативно-правовому регулюванні державно-службових відносин негативно впливають на реалізацію державними службовцями своїх повноважень, спричиняють порушення прав і свобод громадян, прав та інтересів юридичних осіб, що призводить до чисельних скарг і судових позовів на їх дії та рішення.

Інститут державної служби, як і інші феномени суспільного життя, розвивається в умовах інтенсивного впливу економічних, політичних, соціальних змін у суспільному розвитку та свідомості, досягнень науки, інформатики, тощо. Це обумовлює необхідність нових підходів до регулювання процесів розвитку держави та її інституцій, в тому числі державної служби і державно-службових відносин.

Розділ І.

Поняття, види державних службовців та їх правовий статус

Одним із головних понять у системі державної служби є поняття «правового статусу державного службовця». Особливої ваги це питання набуває сьогодні, оскільки саме тепер відбувається всебічне осмислення суспільством, виділення
і становлення інституту державної служби в Україні та, відповідно, статусу державного службовця.

Законом України «Про державну службу» введено в життя поняття «державний службовець». Його запровадження за відсутності терміна «службовець» на практиці призвело до розбіжностей у розумінні правового статусу державних службовців. Адже раніше, коли держава проникала в усі сфери суспільного життя, до складу державних службовців входили службовці як органів державної влади, так і сфери матеріального виробництва, інших сфер суспільно корисної діяльності [5, 36].

Зі змісту статті 1 Закону України «Про державну службу» можна зробити висновок, що основною ознакою державних службовців є організація їх роботи на основі професіоналізму. Але відсутність чіткого визначення породжує численні запитання про визнання окремих категорій службовців державними. Чому, наприклад, ректор державного вузу - працівник розумової праці, не визнається державним службовцем, а звичайний інспектор районного відділу освіти ним є? Чому військовослужбовець строкової служби підпадає під статус державного службовця, а офіцер, який також несе військову службу,- його не має?

Ознакою поняття „державний службовець” є практичне виконання завдань і функцій держави. Звідси виникає питання: невже, скажімо, функція освіти, що реалізується педагогами, чи функція охорони здоров’я, яку здійснюють медичні працівники, не є функціями держави? При тому, що Конституція визнає й освіту, й охорону здоров’я як головні завдання і напрями діяльності держави.

Ще однією ознакою державної служби за статтею 1 Закону України «Про державну службу» є одержання заробітної плати за рахунок державних коштів. Але ж і вчителі, і лікарі утримуються за бюджетні кошти.

Ці питання могли б знайти своє вирішення в результаті визнання державними службовцями всіх працівників розумової праці, які наймаються державою, отримують заробітну плату з коштів державного бюджету. Такий підхід відповідав би вимогам Конвенції Міжнародної Організації Праці від 27 червня
1978 р. за № 151 про трудові відносини на державній службі, де зазначено: «Конвенція застосовується до всіх осіб, які найняті