- поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкре-тного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика фо-рмування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфіковані. Крім того, цей процес в окремих кра-їнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів, (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика пра-влячого осередку суспільства, класу або іншої соціальної групи, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфі-ку, відображаючи її, зокрема, шляхом визначення конкретної со-ціальної сутності відповідної правової держави.

- для впровадження у життя пануючого в суспільстві право-розуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'яз-кових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, «технологій» тощо. Всі вони характеризуються, описуються, фік-суються, як правило, через формально визначені ознаки відпові-дних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфі-чним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядкована, не-одмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспі-льних відносин, котрі одночасно інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому остання має характеризуватись і формальними (а не тільки соці-ально-змістовними) властивостями. Причому обидві названі групи властивостей настільки тісно пов'язуються, поєднуються, пере-плітаються між собою, що утворюють певну цілісність, розірва-ти, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Усі вони можуть бути, поділені на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні та ін.).

Основні ознаки правової держави:

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних

прав людини;

2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюю чи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави не досить лише наявності законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріальним») показникам і щоб такими актами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організація держави — з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових на основі підпорядкування останніх саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади усіх інших органів держави (принцип «розподілу влади»);

2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, «номенклатурного» їх за-кріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юри-дичної захищеності особи ще не досить. Таке декларування, «на-зивання» саме по собі набуває не більш як формально-пропаган-дистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким способом, якими конкретними діями втілити в життя поіменоване право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію., гасло, програму, але «не дотягує» до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судо-вих органів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, най-ефективнішими можливостями саме цієї «гілки» державного апа-рату у визначенні того* що є право, правомірність, правда, спра-ведливість з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх вну-трішньою організацією (структурою), змістом повноважень, по-рядком (процедурою) судочинства. До основних показників, за якими «діагностується» зазначене становище суду, можуть бути віднесені: залежність здійснення правосуддя виключно від зако-ну, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвален-ня судових рішень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволеним прин-ципом регулювання визначається можливість звернутися до суду із скаргою на порушення, обмеження прав особи; максимально широке коло державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності су-дового захисту прав громадян є також його економічність, «собі-вартість», тобто сума різноманітних витрат (матеріальних засо-бів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судо-вого захисту її інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насам-перед державними та громадськими органами.[15, 30]

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених ознак — і змістовних, і формальних— може дати підстави вважати її пра-вовою.

Розділ 2. Держава у політичній системі суспільства.

2.1. Поняття політичної та державної влад, їх співвідношення

У політичній системі суспільства є центральний компо-нент, який зв'язує всі інші складові в систему і стосовно якого визначається її компонентна структура. Це по-літична влада. Оскільки в суспільстві політична влада в основному зосереджена в державі, то державна влада є основним