Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що держа-вні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім «автора» цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього. їхнє «життя», доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, - навіть на всесвітньому, глоба-льному рівні - визначає, безперечно, неоднаковість їх конкрет-ного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства, Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними і незмінними. Інша ж причина «різночитань» у витлумачуванні ос-новних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних наро-дів, націй, класів і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особ-ливі, «часткові».

Звідси стає зрозумілим, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного юридичного права - внутрішньодер-жавного («національного») законодавства - основних прав лю-дини набуває надзвичайного методологічного значення розв'я-зання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними ор-ганами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. Вирі-шення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто ком-плексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще біль-шою мірою - із законами інших держав з цих же питань.[14, 117]

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах де-кларуються, вважаються як загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійснен-ні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом, а отже, у дійсності функ-ціонують не як загально-, а як «окремо» («особливо»)-людські. Чого вартують загальнолюдські назви прав людини - це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв'язання реальних життєвих проблем конкретних осіб у конкретно-історич-них умовах.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляєть-ся тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регу-лювання неминуче постає проблема меж (обмежування) прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує прак-тика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, «нерухомим».

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується) - причому як при його ство-ренні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя - у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструмен-том для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів су-спільного життя (соціальних утворень, спільнот, формувань, груп, їх індивідуальних чи колективних представників - як держав-них, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регу-люються цим законодавством.

Викладене, проте, не означає, що колізії у внутрішньодержа-вному чи міждержавному (міжнародному) правовому регулюван-ні прав людини (розбіжності в їх законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних зако-нів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'я-зуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрис-дикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'язкові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відповідних припи-сів об'єктивного юридичного права - внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського суду з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні, більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і в даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, з якого погодились або якій змушені підпорядкувати свою діяль-ність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгод-ження певних соціально зумовлених ідеологій, світоглядних пози-цій, правосвідомості декількох людей - членів цих органів.

Оскільки об'єктивне юридичне право - не поодинока систе-ма нормативного регулювання у суспільстві, усвідомити повною мірою його особливості й можливості можна лише з урахуванням інших видів соціальних норм. Положення даної теми, присвяче-ні цьому питанню, сприяють такому усвідомленню, їх засвоєння, зокрема, допоможе відмежувати правові (юридичні) норми від моральних або інших соціальних приписів. А це не тільки полегшує загальну орієнтацію у суспільному житті, а й сприяє прави-льному та ефективному здійсненню юридичних норм.

Об'єктивне юридичне право - це система загальнообов 'язкових правил фізичної поведінки - соціальних норм, встановлених або са-нкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також на задоволення загальносоціальних потреб і забезпечуються державою.

В якому відношенні таке явище є об'єктивним, було вже ко-ротко з'ясовано (тема 9). В якому розумінні воно є явищем юри-дичним — про це теж ішлося раніше. Та, крім цього, слід пояс-нити ще одну суттєву обставину: чому для позначення поняття, яке відображає феномен, що розглядається — державні форма-льно-обов'язкові норми, — протягом всієї історії державно-орга-нізованого суспільства використовується саме термін «право», а не інший.

Імовірно, це пояснюється тим, що будь-яка держава зацікав-лена утому, щоб представити, проголосити, задекларувати вста-новлені нею приписи поведінки як дещо правильне, праведне, правдиве, справедливе. В такий спосіб сама етимологія зазначе-ного терміна начебто «підключається» державою