правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні.
2.2. Значення і форми реалізації права
Реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов'язана із правомірною поведінкою суб'єктів суспільних відносин. При допомозі цих двох процесів реалізу-ються суб'єктивні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Реалізація права необхідна для розв'язання спорів між учасниками суспільних відносин. Вона здійснюється в випадку скоєння правопорушень. Вона також необхідна в випадку здійснення з боку держави контролю за законністю і доцільністю дій (діяльності) учасників суспільних відно-син. Наприклад, реєстрація статутів громадських, коопера-тивних і приватних організацій. Значення реалізації полягає в переведенні правових норм із сфери необхідного в сферу реального життя. Значення реалізації норм права підвищуєть-ся із введенням автоматизованих систем управління. При їх допомозі можна програмувати сам процес застосування пра-вових норм.[16, 203]
В результаті реалізації права завершується механізм право-вого регулювання. В процесі реалізації права здійснюється перевід правових приписів в фактичну поведінку учасників суспільних відносин. Результатом реалізації права являється правомірна поведінка людей, направлена на вирішення со-ціально-економічних, політичних та інших завдань, задово-лення потреб і інтересів учасників суспільних відносин.
Реалізація права здійснюється через певний механізм. Його можна зрозуміти, якщо використати системний, функціо-нальний і соціологічний (діяльнісний) підходи. Елементами системного підходу являються юридична надбудова і форми взаємодії правових актів, які характеризуються ознаками законності. В юридичну надбудову входять правосвідомість, норми права і акти застосування права. Вони реалізуються в правовідносинах через видання і застосування актів. Цей процес завершується станом законності і правопорядку в суспільстві. Через механізм здійснюється реалізація суб'єктив-них прав і обов'язків учасників суспільних відносин.
Форми реалізації права залежать від способів правового регулювання - дозволяючий, імперативний, заохочуючий і автономний. В зв'язку із цим виділяють чотири форми реа-лізації права: дотримання, виконання, використання і за-стосування.
Дотримання права — це така форма реалізації, яка полягає в пасивній поведінці учасників суспільних відносин. Вона виражається в утриманні від активних дій, щоб не поруши-ти заборонні норми права. В даному випадку реалізується юридичний обов'язок. Наприклад, дотримання правил до-рожнього руху, дисципліни праці. Дотримання права здійснюється, як правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, то реалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.
Виконання права — це така форма реалізації права, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, оскільки необхідно виконати {здійснити) юридичні обов'язки, передбачені нор-мами права. Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов'язань, сплата податків.
Використання права — це така форма реалізації правових норм, яка полягає в здійсненні суб'єктами своїх прав. Вона полягає в активній поведінці учасників суспільних відносин по реалізації суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів, передбачених управомочними нормами права. Ця форма реалізації здійснюється добровільно, за власним бажанням суб'єктів. Наприклад, договір даріння, реалізація права на освіту, права на працю тощо.[6, 97]
Всі ці три форми реалізації норм права називають безпо-середніми формами реалізації, оскільки суб'єкти реалізують самі свої суб'єктивні права, свободи і обов'язки. Четвертою формою реалізації права є застосування правових норм. Це особлива форма реалізації правових норм, яка вимагає ок-ремого розгляду в наступних розділах.
Розділ 3. Влада та правоутворення. Вплив влада на формування права.
3.1. Загальна характеристика правотворчості.
Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають вна-слідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають по-няттям правотворчості.
Правотворчість — це діяльність компетентних державних орга-нів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових ко-лективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасу-вання юридичних норм.
Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стан-дарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдія-льності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи за-боронені).
Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадя-нам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктив-ного юридичного права («юридична правотворчість») у вищеозначеному розумінні вище значенні цього поняття.
Види правотворчості:
1)
за суб'єктами — правотворчість державних органів, право-творчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колек-тивів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;
2)
за способом формування юридичних норм — встановлення юридичних норм, санкціонування (схвалення і загальнообов'яз-кове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).
До сфери правового регулювання входять лише найваж-ливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі від'носини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається посту-пово в міру формування держави, зародження її органів і насамперед судів.
Формування права - це складний, багатоаспектний соціаль-ний процес, обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єк-тивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі, який ми будемо називати правозакріпленням, відбувається державне санкціону-вання суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шля-хом правозакріплення складаються основи правового регулю-вання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самос-тійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап ми будемо називати правотворчістю. Отже, на відміну