від поширених у навчальній літературі поглядів, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.
Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.
Процес правозакріплення закінчується розробкою і прий-няттям нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою пра-вил поведінки.
Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиб-лення змісту права. З метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення більш конкретних за змістом правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в багатьох випадках безпосередньо формулю-ються законодавцем. Таким чином, поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.
Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).
Для етапів правозакріплення і правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповнова-жених громадських організацій або всього народу по встанов-ленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та роз-витку системи права, характерні певні ознаки. Правозакріплення і правотворчість:
а) є монополією держави, яка в особливих випадках може делегувати ці повноваження громадським організаціям або іншим суб'єктам права, вона також може здійснюватися безпосередньо громадянами держави на референдумі;
б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;
в) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасування норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;
г) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.
Постійне удосконалення законодавства, обумовлене законо-мірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою все-бічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів. Розвиток правозакріплення і правотворчості є важ-ливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення ре-жиму законності. Правозакріплення і правотворчість здійсню-ється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій й види правоутворення.
Процес правозакріплення і правотворчості приводить до виразу економічних, політичних, соціальних та інших суспільних відносин у вигляді, як правило, формально визначених правил соціально-правового змісту. У державі така діяльність повинна відбуватися з обов'язковим дотриманням певних принципів, основних ідей, які обумовлюють сутність, найхарактерніші риси й властивості різних етапів правоутворення.[5, 142]
Процес остаточного формування й розвитку єдиної системи правових приписів є офіційною діяльністю компетентних органів та організацій у здійсненні правового регулювання. Основним призначенням цього процесу є надання формальної визначеності юридичним нормам, удосконалення їхньої редакції, видання нових, зміна та скасування чинних нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.
Функції правозакріплення та правотворчості - це основні напрямки діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або відміні правових норм, створенню й розвитку системи законодавства та інших форм права.
До цих функцій належать такі:
1)
функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності, і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин;
2)
функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства;
3) функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або; повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує;
4) функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, і побудованого на наукових засадах нормативного кодифікова-ного акта.
Серед принципів правозакріплення і правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що становлять основу пра-вового регулювання (принципи гуманізму, демократизму, закон-ності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динаміз-му й стабільності тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяль-ності компетентних правотворчих органів та держави.
Головними загальнолюдськими принципами правозакріп-лення і правотворчості є такі:
1)
принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій за-хисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх мате-ріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на законодавчому рівні;
2)
принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку полі-тичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, що властиві інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє максимально врахувати й виразити в законі побажання різних
верств населення;
3) принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне обговорення проектів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення законопроектів, сприяє найбільшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону;
3.2. Вплив влади на формування права
Ця формалізація, що супроводжується нормою, найбільш повно представлена в праві. Правове ж забезпечення вла-ди