Цікавими в політологічному плані є теоретичні підходи до правомочності М. Вебера. Він виводить правомочність громадянина з тези про те, що в кожному окремому ви-падку, коли необхідно визначити правомочність людини, слід виходити з того, який суб'єктивний зміст він вкладає в свої дії. За М. Вебером, визначення межі правомочності слід будувати не на моралізаторських постулатах, а на тверезому аналізі індивідуальної чи групової поведінки людей. Розуміння поведінки і є роозуміння правомочності. Такий підхід М. Вебер вважав тим більш необхідним, що в поведінці людей є так звані афектні дії, викликані етичними міркуваннями, в які можуть входити етика пе-реконання і етика відповідальності. І перша-і друга саме при характеристиці правомочності людини як владного явища повинні вивчатися не самі собою, як мотиви дії, а тільки в зв'язку з реальною поведінкою особи. Для більш повного обгрунтування факторів правомочності Вебер пропонує відповідну типологію «ідеальних типів» поведінки, в структуру яких входять цілераціональні, цін-нісно-раціональні, традиційні й афектні соціальні дії. Для методологічного забезпечення правомочності як аспекта владних відносин Вебер вважає найбільш плідним визна-чення поведінки людини як цілераціональної, а влада са-ме в цій якості зможе дати максимальний ефект як засіб організації життєдіяльності суспільства. Правомочність як правові відносини повинна враховувати цю обставину і відповідно звужувати чи поширювати свій структурний склад.

Плідною уявляється ідея Вебера про підведення під правомочність ідеальної програми, типового набору ре-альних фактів, які дають змогу повного соціологічного розрахунку поведінки індивіда. Тут правомочність зобра-жена як узагальнений зліпок дійсності і може виступати як її похідна. Особливо важливий такий статус правомоч-ності в контексті веберівського підходу до соціального розвитку як до руху, що не має власних законів розвитку. В такій інтерпретації історичного процесу правомочність особистості виступає як сконструйований тип сувереніте-ту людини, як ідеально створена модель- його існування на основі ймовірного підходу до пояснення людської по-ведінки. Таке допущення як метод наукового пізнання не тільки можливе, а й необхідне, особливо у відносинах влади, ефективність якої тим вища, чим більший потен-ціал правомочності особистості вміщено в її організації.

У свою чергу правомочність має, так би мовити, внут-рішню методологію, яка представлена насамперед в орга-нізації владних відносин і правової дієздатності людини, в її принципах.

З цих принципів слід виділити принаймні три: забез-печення вищого права, яке існує в суспільстві — права людини, особистості, її суверенітету; рівність усіх перед владою, що грунтується на її демократичному походжен-ні і функціонуванні, відповідність влади і владних струк-тур головним інтересам народу; гуманізм влади як захист владою вищих моральних цінностей суспільства.[16, 209]

Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищі її авторитет і чим більшими матеріальними і моральними можливостями вона володіє. В цьому зв'язку постає питання про силу влади. Можливі два підходи до сили влади: правовий і авторитарний. Ідеальна модель влади як реалізації прав людини — це функціонування права на основі відповідного авторитету. Реалізація владних функцій при такій відповідності, ефективність влади залежить від міри досконалості і правового її забезпечен-ня та введення в це право максимальної кількості інтере-сів особистості, її суверенних прав.

Тому забезпечення прав людини, їх реалізація за до-помогою влади повинні здійснюватися за основні вдоско-налення правових норм суспільства, реальних гарантій їх впливу на стан особистості, закладених у системі еко-номічних, політичних і культурних факторів розвитку су-спільства.

Реалізація влади тим оптимальніша, чим демократич-ніші механізми її функціонування, хоча тоталітарна орга-нізація влади видається більш ефективною. Однак від-сутність демократичних основ влади позбавляє її першо-джерела могутності і тому така влада не може бути історично перспективною, хоча і може утримуватися від-носно тривалий час. І все ж абсолютне джерело влади, гарант її зростаючої ефективності — в демократичній соціально-політичній основі і економічному забезпечен-ні. Тільки така взаємопроникливість створює реальну можливість розв'язання віковічної владної проблеми — утворення рівності всіх перед законом, перед його голов-ним провідником — владою. Ця проблема звучить гостро і актуально сьогодні.

Об'єктивною основою ефективної реалізації, прин-ципом влади, є гуманістична сутність її політико-еконо-мічної та духовної організації і діяльності. Саме влада історично протиставляється гуманізмові, виступає як го-ловний засіб насильства, антигуманного панування. Тому принцип гуманістичної влади зображується не тільки як ідеал влади, а й як ціль її функціонування. Гуманізм виступає як владна організація захисту моральних цін-ностей суспільства, як регулятивне знаряддя поведінки індивідів відповідно до цих цінностей. Більше того, остан-нім часом влада кваліфікується як гуманістичне форму-вання, яке не тільки захищає моральні, економічні і ду-ховні цінності суспільства, але разом з тим є гуманістич-ною необхідністю, творцем гуманізму. Загальнолюдський осуд антинародних режимів усіх видів — яскраве тому підтвердження. Навіть на національно-егоїстичному грун-ті такі режими сьоїюдні не мають бажаної підтримки, оскільки поняття «антинародний» набуло міжнародного характеру. У цьому розумінні гуманізм для власного народу і негумаиність щодо інших не сприймається як його справжнє обличчя. Тому владний націонал-гуманізм асо-ціюється у свідомості народів із фашистським націоналсоціалізмом і відкидається ними як принцип реалізації влади.

Справжній гуманізм влади виходить з вищої загаль-нолюдської цінності — людини, що повинно виявлятися не тільки в правовій і організаційній сутності влади, а й у її націленості