Організація вчинення злочину полягає у згуртуванні співучас-ників, у розробці плану його вчинення, у керівництві діяльністю співучасників. Організатор, будучи ініціатором, створює організо-вану групу або злочинну організацію (схиляє учасників, об'єднує їх впливом власного авторитету, забезпечує дисципліну і т. ін.). Організатор планує здійснення конкретних злочинів.

Організація злочину може бути виражена і в формі здійснення керівництва всією злочинною діяльністю співучасників, забезпе-чення досягнення злочинних цілей. Приміром, організатор може фінансувати діяльність ОЗГ або ЗО або приховувати її.

Дана позиція законодавця не може бути повністю підтримана. Це стосується питання визнання організаторами осіб, які здійсню-ють фінансування чи приховування діяльності ЗО. Такий підхід містить в собі внутрішній дисбаланс із загальним підходом до ви-значення того чи іншого виду співучасника. Справді, як можна в одному випадку (для ситуації ЗО) визнавати фінансування і пере-ховування як організаційну діяльність, а в усіх інших - як пособництво. Це створює систему подвійних стандартів, яка не має пра-ва на існування в кримінальному (і не тільки) законодавстві [14, 81]

Кримінологічні дослідження, розслідування, здійснені авторами численних творів публіцистичного характеру, які досліджували в тому чи іншому обсязі феномен організатора, деякі власні спосте-реження, свідчать що фігура організатора часто залишається над-звичайно закритою, а визнаний більшістю лідер тої чи іншої гру-пи - фактично підставна фігура.

Організатор несе відповідальність за всі злочини, вчинені членами організованої групи або злочинної організації, якщо ці зло-чини охоплювалися його умислом (ст. ЗО ч. 1 КК).

Суб'єктивна сторона діянь, що вчиняються організатором, ха-рактеризується тільки прямим умислом. Він усвідомлює характер дії, які повинні бути виконані співучасниками, передбачає їх зло-чинні наслідки і бажає їх настання. Іноді, враховуючи особливу небезпеку цього виду діяльності, законодавець визнає її як закінчений злочин (конструює злочин як усічений). Передусім це сто-сується діянь, передбачених ст. 255 КК «Створення злочинної ор-ганізації», ст. 257 КК «Бандитизм», ст. 317 КК та ін. У цих випад-ках дії організатора повинні кваліфікуватися лише за статтею Особливої частини КК, без посилання на статті 26 і 27 КК. Ви-ключається посилання на вказані статті КК і тоді, коли організа-тор нарівні з організаційною діяльністю виконує функції вико-навця злочину. Якщо організатор організував злочин або керував його здійсненням, однак особисто його дії не утворювали об'єк-тивної сторони злочину, кваліфікація буде здійснюватись за статтями 26 та 27 КК і за відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за злочин, який вчинено ви-конавцем.

Підбурювач - це особа, «яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчи-нення злочину» (ст. 27 ч. 4 КК).

У кожному випадку підбурювання має індивідуальні риси. Спо-сіб підбурювання обирається особою залежно від рис та характе-ристик того, хто підбурюється, від характеру передбачуваного злочину, обставин, за яких здійснюється підбурювання і за яких повинен здійснитись злочин. При цьому методи підбурювання не впливають на кваліфікацію.

З об'єктивної сторони підбурювання характеризується як актив-на дія, спрямована на збудження у виконавця рішучості здійснити конкретний злочин. Підбурювання повинно мати на меті форму-вання в особи наміру вчинити не якийсь абстрактний злочин, а конкретне злочинне діяння.

Внаслідок бездіяльності схилити будь-кого до здійснення зло-чину неможливо, бездіяльність лише може сприяти здійсненню злочину, що вийде за рамки підбурювання і є пособництвом за пев-них обставин. Конклюдентна згода або мовчазне схвалення дій виконавця, пов'язаних з підготовкою злочину, не може розгляда-тися як підбурювання до злочину.

Для з'ясування, чи мало місце підбурювання і яка роль особи у здійсненні злочину, необхідно встановити у кожному разі засіб, яким скористався підбурювач. Встановлення механізму підбурю-вання дозволяє зрозуміти мотиви і цілі, які ставив перед собою підбурювач, що сприяє правильній кваліфікації скоєного та інди-відуалізації відповідальності [10, 62]

Методи, які використовуються підбурювачем, незважаючи на свій різновид, виражаються в обмежених формах: найчастіше у вербальній (загроза, переконання, порада, прохання і т. ін.), рідше у письмовій. Надзвичайно рідко зустрічаються і такі форми, як жести і міміка.

Підштовхуючи іншу особу до здійснення злочину, підбурювач може, використовуючи той або інший засіб впливу, реалізувати свій або чужий задум, що не має значення для віднесення скоєного до підбурювання.

У чинному законодавстві немає яких-небудь вказівок на відпо-відальність за провокаційну діяльність, яка спонукає іншу особу до здійснення злочину. Однак судова практика такі випадки роз-глядає як підбурювання до відповідного злочину.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» говориться: «Свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування чи одержання хабара, з ме-тою викрити того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалеж-но від того, чи було дано або одержано хабар.

Якщо з цією метою службова особа організувала давання чи одержання хабара, підбурювала до цього того, хто його дав чи одержав, або сприяла їм у цьому, її дії слід розцінювати ще й як співучасть у хабарництві та додатково кваліфікувати за відповід-ними частинами статей 27 і 369 чи статей 27 і 368 КК» (п. 23).

Підбурювання можливе лише відносно і до здійснення конкретного злочину. Кожне підбурювання спрямовано на конкретний об'єкт злочину. Тому не можуть визнатись підбурюванням до зло-чину заклики, домовленості, поради, які не формують у виконавця наміру вчинити посягання на конкретний об'єкт. Загальні заклики до здійснення злочину, не адресовані до конкретної особи, не є злочином, їх можна розглядати як злочинні лише у випадку, якщо згідно з КК вони містять ознаки самостійного злочину [15,