Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у І Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

2.3. Зобов'язальне право

В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Пуло заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися иемлі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися [15, c. 26-27].

Значного поширення у XIV—XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей».

2.4. Кримінальне право

Поняття кримінально караних діянь. Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські, обласні грамоти і др.) свідчать про достатньо високий для свого часу (Х – XVI ст.) ступінь розвиненості кримінального права. Проте в цей період судові органи держави керуються в основному правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються у письмовій формі. Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах — державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське і ін.) продовжує діяти власний кримінальний закон. Поступово кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються. Перший кодифікований кримінальний закон Великого князівства Литовського – це Судебник Казимира 1468 року. Він закріпив основні, єдині для всієї держави види покарань за злочини проти феодальної власності, вніс новизну і визначення суті і цілі покарання, заклавши правову основу і цілі індивідуального покарання [1, c. 176].

Протягом ХVI в. піддавалося істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для визначення правових понять. Про це свідчать загальнодержавні зведення законів Статути 1529, 1586, 1588 р. р. В цілому кримінальний закон цього періоду характеризувався достатньо високій для свого часу розвинутою, широтою обхвату регульованих правовідносин. Статути законодавчо закріпили такі правові принципи, як законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання і ін.

При розробці нових кримінально-правових норм враховувалися досягнення світової юридичної науки, ідей прогресивних білоруських мислителів, таких як Ф.Скорина, А. Волан, Л. Сапега і ін.

Залежно від характеру злочинної діяльності і її результатів по різному називалися і злочини: "кривда", "учинок", "злочинство", "шкода", і ін. Загальне поняття злочину, близьке до сучасного, вперше зустрічається в грамоті 1447 р. і називається "проступок".

Закон відрізняє складові частини злочину і досить виразно описує його істотні і типові ознаки. Об'єктом злочину признаються конкретні блага і інтереси особи, а Статут І588 р., визнає об'єктом злочину злочинні посягання на відносини по підтримці громадського порядку і суспільної моралі.

Суб'єкт кримінального права. Суб'єктом злочину закон визнавав тільки людину, яка досягла певного віку ( 14 років по Статуту 1566 р. і 16 років по Статуту 1588 р.) і осудну. За загальним правилом не підлягали кримінальному покаранню психічно хворі особи (дурні, очманілі). Закон говорить і про стан алкогольного сп'яніння, який прирівнювався до діянь, довершених "по злому наміру".

В якості суб'єктів злочину могли виступати як винна людина, так і група осіб, які відповідають за чужий злочин. Колективна відповідальність цілої групи (сім'ї, села, міста) була зручним засобом примушення до покори феодально залежних людей, встановлення серед них кругової поруки, давала можливість примусити всіх стежити за підтримкою порядку або відповідати за нього. Разом з тим в правових актах робилися спроби обмежити відповідальність за чужу вину і запровадити принцип персональної відповідальності тільки винної особи.

На практиці право про обмежену відповідальність за чужу вину у відношенні до простих людей, особливо феодально-залежних, часто не застосовувалося. Так, коли слід злочинця приводив в яке-небудь село, то його жителі повинні були знайти і видати його або відшкодувати всі нанесені ним збитки і виплатити судові штрафи. Колективна відповідальність широко застосовувалася за державні, антифеодальні і релігійні злочини. Відомий випадок, коли за вбивство уніатського архієпископа в місті Вітебську всі жителі міста були покарані ліквідацією органів самоврядування, на них були покладені додаткові податки і