За збиток, заподіяний тваринам, відповідав її господар. Особи, психічно хворі, хоча до кримінальної відповідальності не притягувалися, але повинні були бути під замком.

В деяких випадках від відповідальності звільнялися особи, які вчинили злочин «по дурості» [16, c. 173].

Умисні злочини та злочини, вчинені з необережності. В Статуті І529 р. явно розмежовується вина умисна і необережна. "Виявлена необережність у ряді випадків не призводила до кримінального покарання, а тільки зобов'язання виплатити сім'ї вбитого головщину (або сплатити нанесену шкоду). До таких випадків відносилися: необережне вбивство на полюванні; коли зрубане дерево падало на людину; коли при стрільбі з лука або рушниці в ціль стріла або куля, що відхилилася убік, попадала в людину."

Якщо в їздця поніс кінь, і при цьому хто-небудь був збитий, то їздець не ніс кримінальної відповідальності. Якщо ж їздець на коні ненавмисно по необережності збивав вагітну жінку, то його чекав тюремне ув’язнення строком на 3 місяці і публічне покаяння, у разі смерті потерпілої – смертна страта.

Презумпція невинності. В Статуті 1529 року була зроблена перша спроба сформулювати презумпцію невинності. В ній підкреслювалося, що суд «в речах вонтпливых сконнейший маеть быти ку вызволенью нижли ку каранью». Це правило не повинно розповсюджуватися на простих людей, а Статут 1588 року містив спеціальну обмовку про те, що правило відноситься і до них.

Відповідно до Статуту І529 р. принципами справедливості законності, презумпції невинності регламентуються обставини, що виключають злочинний характер діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, реалізація приватного права і згода потерпілого.

Перевищення заходів необхідної оборони. Особливу теоретичну розробку в статуті отримав інститут необхідної оборони. Закон акцентує увагу на тому, що діями особи, яка захищається, керує не зла воля, а необхідність, через яку він відображає агресію і вимушено захищає як життя, здоров'я і майно, свої, так і третіх осіб. Законодавець не говорить, але добре розуміє, що необхідна оборона має місце в конкретних межах і вимагає наявності реальної небезпеки. Стан необхідної оборони не обмежується моментом закінчення замаху, а триває до того часу, поки не буде повернено втрачене, або спійманий злочинець

Як відзначає Т. І. Довнар: "Крайня необхідність, як обставина, яка виключала злочинний характер діяння і його караність визнається Статутом 1529 р. в двох випадках: при здачі фортеці ворогу внаслідок голоду "гвалтовного" і при вбивстві чужої собаки при обороні від її нападу, проте так само законодавець говорить про деякі уточнюючі обставини при розгляді таких справ [3, c. 189].

Згідно Статуту 1529 року при перевищенні заходів необхідної оборони винний звільнявся від кримінальної відповідальності, але він повинен був виплатити родичам загиблого «головщину». При нанесенні тільки поранень для звільнення від кримінальної відповідальності було достатньо довести, що потерпілий перший почав агресивні дії не залежно від того, яка була загроза і які дії міг зробити той, хто захищався.

Здача ворогу фортеці і капітуляція гарнізону вважалися тяжким злочином, але здача фортеці у зв'язку з важким голодом розглядалося як дія, яка була виконана при крайній необхідності і не підлягала кримінальному покаранню.

Готування або замах на вчинення кримінально караного діяння. Кримінальне право XVI століття точно не розмежовувало стадії злочинних дій, хоча й відрізнялися вже злочинний намір, готування і замах, які переслідувалися тільки у випадках, безпосередньо передбачених в законі. Наприклад, підготовка бунту і змови проти государя каралися як закінчений злочин. Намір у вигляді погрози підпалу майна або вбивства кого-небудь, зобов'язував того, хто погрожував, зробити заяву перед урядовцями, що він це не зробить і пред’явити поручителів. Якщо ж він відмовлявся пред’явити поручителів, то його садили у в'язницю до того часу, поки він їх не пред’явить. Якщо після погрози в потерпілого що-небудь підпалювали або було вчинено вбивство, а злочинця встановити не представлялося можливим, то відповідав той, хто погрожував вчиненням цих дій.

Вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб. Згідно Статуту 1529 року покарання визначалося залежно від ступеня участі особи в злочині. Відрізнялася проста співучасть, при якій всі співучасники були виконавцями злочину, і складна співучасть, в якій одні діяли як підбурювачі, інші – як виконавці, треті – як співучасники.

Співучасниками вважалися особи, які допомагали злочинцям порадами або кіньми, зброєю, людьми або грошима. Налічувалося декілька видів підбурювання. Кримінальну відповідальність разом з вбивцями ніс і той, «з направы чыее» було вчинено злочин. Підбурювачем визнавався і феодал, який направив залежних від себе людей на злочин. Підбурювач психічно хворих (неосудних) осіб розглядався як безпосередній виконавець.

Не вважався співучасником злочину і не підлягав кримінальній відповідальності слуга поміщика, який супроводжував його при нападі на чужий будинок і поранив або вбив кого-небудь під час захисту свого пана. Ці норми були направлені на захист інтересів великих поміщиків, які мали при собі слуг і охоронців, які зобов'язані були виконувати всі накази поміщика, не боячись кримінальної відповідальності за злочини. Самі поміщики, коли їх притягали до кримінальної відповідальності за злочинну діяльність своїх слуг, могли уникнути покарання або звільнитися грошовими штрафами.

В законі говориться і про випадки необхідної співучасті, це: дуель, двошлюбність, викрадення заміжньої жінки з ціллю укладення шлюбу, "чужолозтво", шлюб у недозволених ступенях спорідненості [17, c. 204].

В Статуті законодавець розрізняє декілька видів наперед не обіцяного діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом