"Статут непослідовний відносно недонесення про злочин. Законодавець вважає доноси суспільним злом і намагається боротися з ними шляхом невизнання таємних доносів і встановлення неправдивому доносчику такого покарання, якому могла бути піддана звинувачена ним людина". Виключення робилося тільки щодо державних злочинів.

Поняття та види покарання. З сучасної точки зору покарання є особливою мірою державного примусу, вживаною судом від імені держави до особи, винної у вчиненому злочині.

На порядок і зміст каральної діяльності держави, який визначався історичними умовами, значний вплив зробила християнська релігія і церква, причому щодо України спостерігається специфіка, оскільки ця дія виявлялася і із заходу і з сходу.

Погляди законодавця на проблему злочину і покарання у Великому князівства Литовському висловлені в передмові до першого Статуту, яка складається з маніфесту Сигизмунда і двох висловлювань Льва Сапеги, висловлених ним перед королем і сеймом при наданні друкованого екземпляра Статуту.

Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: "карання", "скарання", "покута", і визначає його як зло і страждання, заподіюване злочинцю на знак відплати за вчинене ним правопорушення уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.

Поступово суспільна правосвідомість починає схилятися до того, що злочин — це "школа земська", і на зміну системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система публічно-кримінальних і страхітливих покарань. Елементи даного процесу можна знайти у всіх трьох Статутах.

У міру розвитку держави змінюються і погляди на цілі покарання. З розвитком суспільних відносин інститут покарання все більш проникає задачами публічно кримінальної відплати і позбавлення суспільства шкідливих і злих дій. Через це головними цілями покарання стають відплата по відношенню до злочинця і страху, що отримало законодавче закріплення в Судебнику Казимира 1468 р. Закон так само забороняв звільняти злочинця від покарання.

У Статуті І529 р. видно майже повне розуміння злочину як суспільного зла, а покарання — як публічної і страхітливої кари за це зло [2, c. 233].

Законодавець достатньо чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того законодавець вважав, що покарання злочинців повинне приносити матеріальні вигоди державі.

Аналіз кримінального закону говорить про певний розподіл видів покарання на основні і додаткові, до перших відносилися; штрафи на користь потерпілого і держави і інші майнові покарання, тюремне ув’язнення, позбавлення прав, тілесні покарання, смертна страта. Додатковими були: вигнання за межі держави, позбавлення спадкових прав, покаяння. Майнові покарання дуже часто застосовувалися як додаткові. При призначенні міри покарання перш за все враховувалася станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення честі призначалося тільки для представників шляхти, оскільки прості люди не могли позбавлятися честі, вважалося, що її в них немає.

Статут 1529 р. передбачав смертну страту за вчинення таких злочинів:

1. проти релігії і церкви;

2. державних;

3. проти порядку управління;

4. проти правосуддя;

5. військових;

6. проти життя, здоров'я і честі людей;

7. майнових".

Тілесні покарання (членоушкодження і хвороби) застосовувалися в основному до простих людей.

Особливим видом покарання у Великому князівстві Литовському було оголошення поза законом і вигнання за межі держави ("баниция"), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені в тяжких злочинах. За деякі злочини закон передбачав її у вигляді додаткової міри покарання.

Всі ці різні по своєму характеру види покарань на практиці застосовувалися іноді у вигляді різноманітних комбінацій, які законодавець був не в змозі наперед передбачити і регламентувати.

Відзначаючи жорстокість кримінальних покарань в кримінальному праві середньовічної України, необхідно звернути увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав. того часу вони були більш гуманними. Ідеї гуманізму виявлялися в незастосуванні смертної страти до вагітних жінок, незастосуванні кримінальних покарань до дітей і підлітків до 16 років, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш високої відповідальності за злочини проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув’язнення [11, c. 264].

Покарання винних осіб розв'язувалося по різному залежно від класової і станової приналежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвинувача (позивача), інші засуджувалися до тюремного ув’язнення і виплати «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала всіх, скільки б їх не було, і лише у разі вбивства в бійці кількість простих людей, які підлягали покаранню смертю, обмежувалося трьома особами.

Коли б хтось із шляхтичів без всякого поводу навмисно вбив людину простого звання, нешляхтича і при цьому був би впійманий на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Однак для доказу такого злочину, крім безпосередніх доказів, необхідне представлення шістьох свідків і сьомого потерпілого, які повинні дати присягу. В числі шести свідків повинні бути два шляхтича. Коли шляхтичів не буде представлено у якості свідків, то при наявності трьох свідків простого звання позивач може домагатися сплати головщини.

А коли при такому злочині шляхтича не буде спіймано на гарячому, то, будучи притягненим до суду, він повинен заплатити головщину і всі витрати, які стались у зв'язку з цим.

Коли б людина простого звання вбила рівного собі, нешляхтича, то при представленні трьох свідків вбивця карається смертною карою і виплатою головщини.

Головщина: панцирному слузі — 60 коп грошей, путному слузі — 50 коп, бортнику — 40 коп, тягловій людині — 25 коп, домашньому челяднику — 20 коп, а дружинам