Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на досконалі та недосконалі («повні» і «неповні»). Кількість та якість доказів установлювалися для кожної категорії справ. Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ («поличне»), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі перебувала шляхта. Присяга шляхтича визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою.

Найпоширенішими доказами були показання свідків. Статут визначав коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі [12, c. 59].

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їхні намісники, замкові судді. Нони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті («два шляхтича віри годні»).

ВИСНОВОК

Підводячи підсумки викладеного у роботі матеріалу, можна прийти до таких висновків.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Статут 1529 p. закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина». головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Значного розвитку у І Литовському Статуті набуло спадкове право, у якому визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

І Статут Великого князівства Литовського дозволяв «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Найбільше уваги у Статуті 1529 року було приділено злочинам та покаранню за їх вчинення. Так у Статуті отримали закріплення такі інститути кримінального прва, як поняття кримінально караних діянь, суб'єкт кримінального права, умисні злочини та злочини, вчинені з необережності, презумпція невинності, готування або замах на вчинення кримінально караного діяння, вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб, поняття та види покарання, злочини проти життя та здоров’я, злочини проти власності.

Норми процесуального права не знали істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Захарченко П.І. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 368 с.

История государства и права Украинской ССР. В 3 т. — К, 1987. — Т. I. — С. 233.

Історія держави і права України. Академічний курс / За ред. В.Я.Тація та А.Й.Рогожина. – К.,2000. - Т.1.

Історія держави і права України. Хрестоматія / За ред. О.О.Шевченко. - К., 1996.

Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.

Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2001. – 319 с.

Музиченко П. Історія держави і права України. — К., 1999.

Музиченко П. П. Вплив церкви і церковного права на розвиток правової культури на українських землях в XIV—XVI ст. // Накові праці Одеської національної юридичної академії. — Т. 1. — Одеса, 2002. — С. 85—87.

Полонсъка-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К., 1993.

Сокольська О. В. Рецепція польського права та судово-адміністративних установі Польщі на українських землях у XV—XVI століттях // Острозька академія, Наукові записки. Серія «Право». Вип. 2. Ч. 1. — Острог, 2001. — С. 84—85.

Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С.В. Ківалова, П.П. Музиченка // Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. — Одеса, 2002. — Т. 1.

Суд і судочинство на українських землях у XIV—XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К., 1996.

Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 1999. – 190