КУРСОВА РОБОТА

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЯВА НАЙДАВНІШИХ СЛОВ’ЯН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.1. Етногенезис слов’ян

1.2. Загальна характеристика слов’янських племен, що проживали на території України

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

РОЗДІЛ 3. ПОЧАТКИ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

3.1. Перші центри формування східних слов’ян

3.2. Теорії зародження державності східних слов’ян

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. е. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери.

До середини І тис. н. е. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним

Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни.

У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито римським ученим і державним діячем І ст. н. е. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами». Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трактаті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини».

Становлячи в І ст. н. е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півдні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їхніми племенами.

Враховуючи вищезазначене, дослідження етногенезису, суспільного ладу та формування союзів східних слов’ян має важливе значення для з’ясування особливостей зародження державності на території України.

РОЗДІЛ 1. ПОЯВА НАЙДАВНІШИХ СЛОВ’ЯН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.1. Етногенезис слов’ян

В наш час є всі підстави ототожнювати населення середньоєвропейської спільності полів поховальних урн з давньоєвропейцями. Стан всередині спільноти, за даними археології, був зовсім таким самим, який вимальовується за фактами лінґвістики. Це історичне утворення споріднених племен, яким були властиві однаковий побут, домобудівництво та обрядовість, навіть економіка і, що дуже суттєво, спільність духовного життя. Племена всередині спільноти найтіснішим чином взаємодіяли між собою.

На етапі переходу від бронзовго віку до залізного в результаті міґрацій, диференціональних і неоднакових економічних процесів із середовища давньоєвропейської спільноти близько 750 р. формуються кельти (західніий гальштат — VIII-V ст. до н.е.), близько 700 р. — іллірійці (східний гальштат — VII-IV ст. до н.е.), трохи раніше (близько 900 р.), у процесі міґрації на Апеннінский півострів (двома великими хвилями — протолатинскою та оско-умбрскою) — італіки (культури террамар та вілланова), венети (культура есте на північному узбережжі Адріатики, що датується 950-183 р. до н.е.), ґерманці (ясторфська культура 600-300 р. до н.е.на Ельбі й у Ютландії) і слов’яни (культура підкльошових поховань 400-100 р. до н.е. у межиріччя Одеру і Вісли). Частина давньоєвропейців проникла в південно-східну Прибалтику і взяла участь у генезисі балтів. Навпаки, окраїнні балти розселилися на території формування слов’ян і влилися до їхнього складу [33, c. 75].

Культура підкльошових поховань (характерним обрядом було накривати залишки спалень великою посудиною — по-польському "кльош" - перекинутим нагору дном) відповідає першому етапові розвитку слов’янської мови й етносу. Мова слов’ян у цей час тільки но почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику. Співвіднесення даних археології та мовознавства виявляє їхню повну кореляцію. Лінґвістика свідчить про контакти слов’ян у цей час із західними балтами, ґерманцями і скитами. Відповідно до матеріалів археології, населення культури підкльошових поховань сусідило і тісно взаємодіяло на північному сході з західними балтами (культура західнобалтських курганів), на північно-заході з ґерманцями (ясторфська культура) і на південному сході зі скитськими племенами.

Наступний етап історії слов’ян пов’язаний з тісними контактами з кельтами. Останні, подолавши двома хвилями Судети й Карпати, розселяються на Одері в Сілезії, де складається типова для кельтів латенська культура, і на Віслі в Малопольщі, де формується тинецька культура, у якій поєднуюься кельтські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури кельтів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя. У результаті культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську, спочатку з явно "кельтським забарвленням". Поступово слов’яни — носії пшеворської культури — асимілювали кельтів спершу Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Кельтський субстрат потужно вплинув на розвиток пшеворської культури, спадщина кельтів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті. В остаточному підсумку утворяться дві діалектно-етнографічні групи слов’янства — південна, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, і північна, де слов’яни тісно взаємодіяли з кельтською цивілізацією як сусіди.

З часів І. Домбровського (1753-1829) і до наших днів у лінґвістиці широко поширене положення, відповідно до якого слов’яни спочатку розділилися на дві великі групи. Дослідниками охарактеризовані морфологічні, синтаксичні та словотворчі критерії такого членування. Ф.П. Філіним показана своєрідність північнослов’янської лексики, що відноситься до особливостей місцевості та явищ природи, до назв рослин, риб, тварин та птахів, термінам землеробства. Археологія ставить цей процес, що розмежовує, на конкретно-історичну основу.

Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям "венеди", "венети") датуються I-II ст. н.е. [22, c. 137]. Про те,