В області територіального змішування слов’янського населення зі скито-сарматським (лісостепові землі між Дністром і Дніпром, найбільш придатні для землеробства) складається слов’яно-іранський симбіоз. У результаті процесу поступової слов’янізації аборигенів формується новотвір, відомий в історичних джерелах як анти — це іранський етнонім, успадкований слов’янським утворенням, що пережило симбіоз зі скито-сарматами. Їхні пам’ятники складають подільсько-дніпровський реґіон черняхівскої культури, у якому виявляються такі елементи домобудівництва, похоронної обрядовості та ліпного глиняного посуду, що стали досить характерними для ранньосередньовічної слов’янської культури Дніпровсько-Дністровського реґіону.

До періоду слов’яно-іранського симбіозу відноситься ціла низка мовних і культурних елементів, сприйнятих або успадкованих південно-східною частиною раннього слов’янства з іранського світу. Мовний вплив виявляється в матеріалах лексики, елементах фонетики і граматики. Це дало підставу В.І. Абаєву стверджувати, що в етногенезі розглянутої групи слов’ян брав участь скито-сарматський етнічний субстрат. Аналіз мовних іранізмів дозволяє говорити про те, що в римський час складається антська діалектна область [23, c. 46-47]. Іранська спадщина в південно-східній частині розселення слов’ян виявляється також у духовній культурі й антропоніміці [13, c. 71].

Анти неодноразово згадуються в історичних працях VI-VII ст. Відповідно до Йордана, анти заселяли області між Дністром і Дніпром. Використовуючи твори своїх попередників, цей історик висвітлює і більш ранні події. коли анти ворогували з ґотами. Спочатку анти зуміли відбити напад ґотського війська, але через якийсь час ґотський король Вінітарій усе-таки розгромив антів і стратив їхнього князя Божа і 70 старійшин. Таким чином, можна думати, що антське суспільство у пізньоримський час було соціально розшарованим і відповідало зрілим формам військової демократії. Анти створили ранньодержавне утворення, на чолі якого стояв вождь, можливо, зі спадкоємною владою.

Невелика група дослідників (І. Вернер, К. Годловський, М.Б. Щукін та ін.) вважає, що римська цивілізація не торкнулася слов’янського світу, і в цьому зв’язку заперечує проживання слов’ян в ареалі провінціальноримських культур пшеворської та черняхівської. На думку К. Годловського, модель слов’янських культур початку середньовіччя за рівнем суспільно-економічного розвитку значно нижче тієї, що спостерігається в провінційних-римських культурах. вона близька культурам населення лісової частини верхньої Наддніпрянщини першої половини І тис. н.е., і тут варто локалізовувати слов’ян римського часу. Така думка явно суперечить даним археології та гідроніміки, що чітко демонструє приналежність цих земель балтській еттномовній спільноті [26, c. 88].

До теперішнього часу наукою зібрано чимало фактів, що досить надійно свідчать, що на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Дослідники не раз звертали увагу на вплив римської цивілізації на деякі сторони слов’янського народного життя. Так, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо.) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д. Бялековою та А. Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали но північ від Карпат.

У результаті вивчення топоніміки Греції і лексики грецької мови істотні висновки були зроблені Ф. Малінґудисом. У топоніміці Пелопоннесу, Епиру і західної частини материкової Греції і лексиці тутешнього населення засвідчений весь спектр слов’янської землеробської термінології, починаючи від обробки орних ділянок (поле, борона, ярмо, мотика, корчувати, вижигати й ін.) і кінчаючи збиранням врожаю і молотьбою зерна (серп, коса, тік, гумно, молотьба тощо.). До цього можна додати також наявність у даних областях таких слов’янських лексем, як жито, пшоно, сад, слива й ін. Слов’янам, які прийшли до Греції, уже були знайомі водяні млини, добре відомі в провінційно-римському світі; борони, пристосовані для обробки орних полів на рівнинній місцевості (до цього греки знали інший тип борони, більш придатний для робіт на передгірних і гористих землях); коси, серпи і мотики тих типів, що були властиві провінційно-римським культурам. Знайомство слов’ян, які розселилися в VI-VII ст. на території Греції, з римською культурою проявлялося не тільки в сільськогосподарській лексиці, але й у термінології, зв’язанії з будівництвом, обробкою металів і дерева, ткацтвом, рибальством і бджільництвом. Досить очевидно, що така ситуація могла мати місце тільки в тому випадку, якщо слов’яни тривалий час проживали в даному ареалі.

Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських культур — пшеворської та черняхівської — перервалося навалою войовничих кочових племен — гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Припинили функціонувати ремісничі центри, що постачали своїми якісними виробами населення великого ареалу, серед якого значну частину складали слов’яни-хлібороби. Відновити колишнє виробництво було неможливо: майстри-ремісники або загинули під час гуннської навали, або разом з ґерманцями пішли в межі Римської імперії. Продовжували працювати лише "мандрівні ремісники", які зберегли деякі навички. Спостерігається різкий занепад культури, побуту й економіки — рівень матеріальної культури слов’ян початку середньовіччя виявився набагато нижче провінційного-римського.

Ситуація збільшувалася значним погіршенням клімату. Як відомо, перші століття нашої ери в кліматичному відношенні були досить сприятливі для життя і сільськогосподарської діяльності — основи економіки основної маси слов’ян. І археологія яскраво свідчить про значне зростання народонаселення в той час, помітному збільшенні числа поселень і розвитку техніки землеробства. З кінця