Розселення слов’ян на широкій території призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації. У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празько-корчакська культура. Починаючи з рубежу V-VI ст. її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході. Волинь і Прип’ятське Полісся на сході. У самих північних районах Вісло-Одерського басейну на осові венедської частини пшеворської культури формується суковсько-дзедзицька, носії якої поступово поширилися в області, пов’язаній з Балтійським морем (від нижньої Ельби до Вісли). Помітна етнографічна розбіжність цих ранньосередньовічних утворень, що проявлялося в техніку домобудівництва, похоронній обрядовості і формах ліпної кераміки і скроневих прикрас (останнє відноситься до VIII-XII ст.).

Відгалуженням венедської групи є й слов’яни, що залишили Вісленський реґіон і оселилися в V-VI ст. у північній частині Східно-Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно-угорскої мовних груп. Почалася внутрішньореґіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов’янізацією балтів та фінномовних мешканців. До раннього середньовіччя в Псковсько-Ільменському краї належать культури псковських довгих курганів (кривичі псковські) і старожиності узменського типу (словени ільменські), у Полоцькому Подвінні та Смоленській Наддніпрянщині — тушемлинська культура (майбутні смоленсько-полоцькі кривичі), у межиріччі Волги та Клязьми — мерянська культура [24, c. 109].

У лісостеповій частині межиріччя Дністра й Дніпра в V ст. складається пеньковська культура. Її носіями були анти — нащадки черняхівського населення, що незабаром розширили свою територію за рахунок лівобережної частини середнього Подніпров’я (аж до верхів’їв Сіверського Дінця) і на заході — до нижнього Дунаю, де разом з місцевим романізованим населенням і діставшимися сюди ж слов’янами пражсько-корчакської групи сформували іпотешті-киндештську культуру. У працях візантійських істориків VI-VII ст. є фрагментарні звістки про життя і діяння антів.

Під час погрому черняхівської культури гунами велика група її землеробського населення переселилася на середню Волгу й принесла туди провінційно-римські орні знаряддя і культурні рослини. На території від Самарської Луки до нижньої Ками складається іменківська культура, наступна історія населення якої не залишає сумнівів у належності його до слов’янського етносу. Ще в Х ст., коли на середній Волзі вже домінували тюркомовні болгари, Ібн Фадлан, який відвідав ці землі в складі посольства Багдадського халіфату в 922 р., називає цю країну Сакаліба, а Алмуш — хан Волзької Болгарії — "царем сакаліба". "Ас-сакаліба" — так східні середньовічні історики і географи називали слов’ян.

На середньому Дунаї перші слов’яни з’явилися разом з гунами. Більш численним був приплив слов’янського населення в ці землі в умовах могутньої аварської міґрації. Починаючи з останніх десятиліть VI ст. на просторі від Віденського лісу і Далмації на заході до Потисся на сході виникає аварська культура. Її творцями були не тільки авари, а й більш великі племена, що перебували в їхньому підпорядкуванні або були включені в конґломерат як союзники. Найбільш численну частину населення Аварського каганату складали слов’яни [10, c. 27].

Найраніші звістки про прямування слов’янського населення на Балканський півострів датуються першою половиною VI ст., але не виключено, що невеликі групи слов’ян ще раніше осіли в цьому реґіоні. Він був заселений жителями, строкатими в етнічному відношенні (різні іллірійські та дако-фракійські племена, у ряді місць романізовані або еллінізовані), і складав частину Візантійської імперії. З 578-581 рр. почалося освоєння слов’янами і Греції. Заселення цієї великої території Південно-Східної Європи стало результатом широкої інфільтрації слов’янського землеробського населення, а також і численних аваро-слов’янських військових набігів на візантійські землі, коли великі маси слов’ян осідали в завойованих місцевостях. Військові вторгнення створювали умови для наступного розселення хліборобів. Основні маси слов’янських переселенців на Балканський півострів і Пелопоннес спрямовувалися з Подунайських земель, у меншому ступені з Прикарпаття і Північного Причорномор’я.

Слов’яни в VII ст. проникли також на острови Егейського та Середземного морів і в деякі райони Малої Азії. Як і в Греції, тут вони поступово асимілювалися місцевими жителями. Навпаки, на Балканському півострові їхнє розселення завершилося слов’янізацією місцевого і стороннього тюркомовного населення. Крім того, невелика група слов’ян осіла на узбережжі Ризької затоки, де їхні залишки під іменем "венди" зафіксовані на початку XII ст. Генріхом Латвійським.

V-VII століттями завершується останній період праслов’янської історії. Розселення слов’ян на великих просторах Європи, їхня активна взаємодія і метизація з іншими етносами порушили спільнослов’янські процеси і заклали основи становлення окремих слов’янських мов і етносів. [27, c. 594-597].

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. е. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено излишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і