Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави1. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспільно-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян [7, c. 61].

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культурною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім ворогом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму.

РОЗДІЛ 3. ПОЧАТКИ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

3.1. Перші центри формування східних слов’ян

Новітні наукові знахідки і відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки видатного вченого про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдеш під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в державний союз група слов'янських племен — антів.

Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.) [13, c. 236-237]. На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти — прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» — антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен [1, c. 148-149]. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав увесь народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи-ченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.
На думку вчених, у цеп період виникає перехідна