в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика па східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов'янською походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у прото-державному утворенні па Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант — Руська земля) іменували п Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов’янської держави Київська Русь [31, c. 14].
Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям, але Таціт відносив їх до степів Придніпров'я, де кочували сармати.. Ґотський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.
3.2. Теорії зародження державності східних слов’ян
У процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.
Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута засновниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зарубіжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тенденційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями [15, c. 34-35].
Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.
На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину.
Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Герцен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики [16, c. 5].
Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російському вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше походження й штучний характер розповіді «про призов варязьких князів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.
Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам державності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни».
Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.
У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачева, В. В. Мавродіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Рибакова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П. Шаскольського, С. В. Юшкова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невідповідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первіснообщинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого відношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.
На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонорманісти проголосили варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.
Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава [11, c. 24].
У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з