У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Давня Русь» [21, c. 7-8].

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залежність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньоруської держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'ятичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезько-го озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному заході— до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь вступила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок зародження української, а також російської та білоруської державності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федеративної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») народності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська народність.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності — з давньоруською1. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київською державою [3, c. 146-147].

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціальній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить значного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинаково два різні відділи російської народності3. У середовищі дореволюційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков [19, c. 26].

Завершення процесів формування Давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки.

ВИСНОВОК

Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1—2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для консолідації слов'ян.

Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію,