У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких у порядку, передбаченому ст. 52-1 та ст. 52-3 цього Кодексу, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім'я, по батькові зазначаються псевдоніми, а замість адреси — назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреса».

Повний текст вказаних статей наведений тут для того, щоб без зайвих коментарів продемонструвати — жодна скарга про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення просто не може відповідати зазначеним вимогам, а отже, суддя у повній відповідності із законом може залишити без розгляду та повернути особі будь-яку скаргу.

Однак далеко не всі судді дотримуються дослівного змісту вимог ст. 251 КПК. Більшість задовольняється викладенням у скарзі підстав для порушення справи, наведенням доказів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи.

У зв’язку з цим, у юридичній літературі вносяться пропозиції щодо законодавчого врегулювання форми та змісту скарги у справах приватного обвинувачення.

„Стаття 223-1. Форма і зміст скарги у справах приватного обвинувачення.

Скарга потерпілого у справах приватного обвинувачення, передбачених Кримінальним кодексом України, подається у письмовій формі та має містити: 1) найменування суду, до якого подається скарга; 2) ім'я скаржника і особи, дії якої оскаржуються, а також ім'я представника скаржника, якщо скарга подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст скарги; 5) виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування або клопотання про забезпечення останніх; 7) перелік документів, що додаються до скарги.

Скарга підписується скаржником або його представником із зазначенням дати її подання. Скарга повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.

У разі пред'явлення скарги особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в скарзі повинні бути зазначені підстави такого звернення. Якщо скарга подається представником скаржника, до неї додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження.

Стаття 223-2. Подання копії скарги приватного обвинувачення та доданих до неї документів.

Скаржник повинен додати до скарги її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості осіб, дії яких оскаржуються. Правила частини першої цієї статті не поширюються на скарги приватного обвинувачення, що зумовлені ушкодженням здоров'я.”

Частину першу статті 251 Кримінального процесуального кодексу України викласти в такій редакції:

„Скарга приватного обвинувачення повинна відповідати вимогам, які цим Кодексом встановлені у статтях 223-1 і 223-2 цього Кодексу”.

Між тим уже там, де судді вимагають від скаржника вказувати в скарзі додаткові дані, наприклад, зазначити відомості про обвинувачену особу, які мають матеріально- та процесуально-правове значення у справі, і які, згідно зі ст. 223 КПК, наводяться слідчим в обвинувальному висновку, а саме, прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, місце та рід занять, громадянство, дані про судимість тощо і при недодержанні цих умов залишають скаргу без розгляду та повертають її, особа повністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. І справа не тільки в тому, що потерпілий не має змоги зібрати такі відомості особисто, він і не вправі ряд таких даних збирати, оскільки «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч. 1 ст. 32 Конституції України). Отже, потерпілі у справах, які порушуються не інакше, як за їх скаргою, загнані в глухий кут — їх справа не може відповідати вимогам нині чинного закону (ст. 251 КПК) без викладення всіх передбачених законом відомостей (статті 223, 224 КПК), суд без цього не вправі порушити кримінальну справу, а зібрати необхідні дані можливо лише в порядку кримінального судочинства [1].

Законодавець в даному випадку (як, до речі, й у багатьох інших) просто проігнорував кримінально-процесуальну науку і застосував так звану субсидіарну аналогію закону до правовідносин, до яких вона застосовуватися не може. Навіть не в науковій, а в навчальній літературі провідні фахівці вітчизняної юридичної науки застерігали і застерігають: «При неповноті законодавства застосовувати аналогію не можна, оскільки заповнення її — виняткова прерогатива законодавчого органу» (проф. Ю. Грошевий) [2]; «щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватися, щонайменше, таких умов: 1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією; 2) воно ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків...» (проф. М. Михеєнко) [9, 30]. У нашому ж випадку все в точності навпаки: законодавче регулювання кінцевого етапу розслідування кримінальної справи публічного обвинувачення шляхом звернення до субсидіарної аналогії закону, розповсюджене на етап з'ясування приводів та підстав в стадії порушення кримінальної справи приватного обвинувачення, що не могло не вилитись у суттєве обмеження прав та інтересів осіб, які постраждали від злочинних посягань, в обмеження можливостей їх захисту шляхом здійснення правосуддя у кримінальних справах.

Нарешті, критичної оцінки заслуговує також нове правило про те, що оскарженню підлягає лише постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи, апеляцію до апеляційного суду вправі подати тільки особа, яка подала скаргу, і подати апеляцію вона