Зокрема, як один із прикладів диспозитивної норми в літературі наводиться ст. 35 Віденської конвенції 1983 p., що передбачає таке: «Якщо стосовно іншого немає домовленості між зацікавленими державами або цього не вирішено відповідним органом, часом переходу державних боргів держави-попередниці є момент правонаступництва держав». Саме диспозитивний характер норм у сфері правонаступництва надає державам-наступницям свого роду юридичний «карт-бланш» на модифікацію їх змісту шляхом укладення окремих угод lex specialis стосовно долі тих чи інших міжнародних договорів держави-попередниці [19].

Саме беручи до уваги наведені міркування, необхідно підходити і до розгляду вітчизняної практики у сфері правонаступництва щодо міжнародних договорів СРСР. З огляду на окреслену специфіку диспозитивних норм, вбачається очевидним, що будь-які домовленості, досягнуті Україною із державами-контрагентами, повинні мати переважну юридичну силу над загальними приписами щодо правонаступництва держав.

Про це свідчить і зміст ст. 34 Віденської конвенції 1978 p., яка, хоча й встановлює презумпцію автоматичного континуїтету (збереження юридичної сили) міжнародних угод держави-попередниці, водночас прямо передбачає незастовність зазначеного правила в разі, коли зацікавлені сторони домовились про інше [18]. При цьому свобода дій сторін є, на думку професора А.Уоттса, необмеженою, адже практично жодна з міжнародно-правових норм, які регулюють зазначену сферу правовідносин, досі не набула імперативного характеру jus cogens [23, c. 178].

Приступаючи до аналізу практики України у сфері правонаступництва, необхідно насамперед спинитися на особливостях загального механізму врегулювання юридичних наслідків розпаду СРСР, ініційованого державами-наступницями. Цей механізм включає в себе передусім ухвалені останніми відповідні внутрішньодержавні нормативні акти, а також низку багатосторонніх інструментів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), стороною яких стала й Україна.

Оскільки детальний аналіз Закону про правонаступництво України 1991 р. буде проведений у наступному розділі, тут головна увага приділена розгляду домовленостей, досягнутих між державами-наступницями СРСР.

Передусім потрібно згадати Мінську (Біловезьку) угоду про створення СНД від 8 грудня 1991 p., підписану главами держав України, Білорусі та Росії. Відповідно до її ст. 12 сторони «гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів та угод колишнього СРСР» [60]. Того ж дня була ухвалена й аналогічного змісту Мінська декларація, спеціально адресована третім державам (контрагентам).

Водночас слід зазначити, що під час ратифікації Верховною Радою України Біловезької угоди було зроблено застереження про те, що виконання міжнародних зобов'язань СРСР має обумовлюватися їх відповідністю національному законодавству.

Незважаючи на висловлювані дослідниками (П.П.Кремнєв, В.В.Мицик, С.В.Черниченко та ін.) не завжди обгрунтовані, як на нашу думку, застереження щодо правомочності укладення Мінської угоди її учасницями, а відтак і її недійсності, юридично значущим у даному контексті є сам факт офіційного проголошення позиції новоутворених держав щодо подальшої долі міжнародних договорів СРСР [48, c. 83]. У цьому сенсі можна навести коментар до Мінської угоди 1991 p., зроблений А.Циммерманном. Найого думку, держави-учасниці цієї угоди гарантували дотримання лише тих міжнародних договорів СРСР, що перейшли до них у силу міжнародного звичаєвого права (incumbent on them) [53, c. 168].

Продовжуючи розгляд документів, ухвалених у рамках СНД. треба зазначити, що згодом окреслений у Мінську підхід був повторно підтверджений 11 колишніми республіками СРСР в Алма-Атинській декларації від 21 грудня 1991 р. При цьому держави-учасниці, наслідуючи, очевидно, приклад України під час ратифікації нею Біловезької угоди, прямо обумовили гарантування міжнародних зобов'язань СРСР їх відповідністю внутрішньодержавним конституційним процедурам [6].

Згідно зі ст. і Тимчасової угоди про органи СНД (м. Мінськ, 30 грудня 1991 р.) Рада глав держав — учасниць Співдружності була наділена повноваженнями розв'язувати проблеми правонаступ-ніштва, що виникають у зв'язку з припиненням існування СРСР. Спираючись на згадане положення, Рада глав держав, розглянувши на засіданні в Києві 20 березня 1992 р. «комплекс питань, пов'язаних із правонаступництвом щодо договорів, які становлять взаємний інтерес, ... визнала, що всі держави — учасниці СНД є правонаступниками стосовно прав і зобов'язань колишнього СРСР».

Беручи до уваги наведене, видається не зовсім обгрунтованим твердження І.І.Лукашука проте, що держави — наступниці СРСР, у тому числі й Україна, стають стороною лише багатосторонніх договорів союзної держави, а двосторонні угоди, за винятком тих, які безпосередньо пов'язані з відповідною територією, зберігатимуть чинність лише для РФ як держави-продовжувача [50, c. 119].

У цьому сенсі слід ще раз підкреслити, що вже в силу свого статусу держави-правонаступниці Україна була і є правомочною претендувати на оформлення наслідків правонаступнищва стосовно всіх угод, стороною яких був СРСР, включаючи двосторонні. Єдине застереження при цьому полягає в тому, щоб той чи інший договір Союзу РСР був сумісний із його об'єктом, цілями, а також територіальною сферою дії.

Узагальнюючи, доводиться констатувати, що як Мінська угода, так і Алма-Атинська декларація, попри їх корисність, фактично залишили відкритим принципове питання щодо створення чіткого механізму продовження (припинення) дії міжнародних договорів колишнього СРСР.

Як справедливо зауважує у зв'язку з цим професор В.Верещетін, ці домовленості не могли означати автоматичного наступництва міжнародних договорів союзної держави [17, c.5]. За словами Т.Швайсфурта, у випадку зі згаданими домовленостями у рамках СНД йшлося рад ше лише про забезпечення чинності міжнародних угод Союзу РСР за допомогою таких традиційних внутрішньодержавних способів вираження згоди на обов'язковість договору, як прийняття, затвердження, приєднання тощо [24, c.