По-друге, серед порівняно незначної кількості сторін Конвенції 1978 р. переважну їх більшість становлять держави, які або здобули незалежність паралельно з Україною (зокрема, Боснія і Герцеговина, Естонія, Македонія, Словаччина, Словенія, Чехія та ін.), або ж ті, що практично не підтримували договірних відносин з СРСР (наприклад, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадини та ін.). Таким чином, насправді практична цінність приєднання України до Віденської конвенції 1978 р. була мінімальною.

Цей висновок частково підтверджується й вітчизняною практикою. Так, серед 13 укладених між Україною та державами — контрагентами СРСР домовленостей, із якими було оформлено наслідки правонаступництва щодо двосторонніх угод Радянського Союзу, лише у преамбулі двох протоколів, а саме зі Словаччиною і Чехією, сторони expressis verbis наголосили, що вони керуються положеннями Віденської конвенції 1978 р. Крім цього, в Обміні нотами між Україною та США було зазначено, що «в основу переговорів експерти поклали принцип континуїтету, встановлений ст. 34 Віденської конвенції (1978 р.)» [59, c. 279-280].

Узагальнюючи наведене, доводиться констатувати, що як підписання Україною низки угод у рамках Співдружності, так і її приєднання до Конвенції 1978 p., хоча загалом і сприяли встановленню юридичних наслідків правонаступництва щодо міжнародних договорів СРСР, проте не дали однозначної відповіді на питання про збереження чинності договірних зобов'язань союзної держави.

Більше ясності внесло укладення Україною конкретних домовленостей із окремими державами-контрагентами щодо обов'язковості низки двосторонніх угод, а також здійснення нотифікації депозитаріїв багатосторонніх договорів про підтвердження їх дії.

2.2. Правонаступництво України стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів колишнього СРСР

Правонаступництво в частині державної власності, державних архівів і державних боргів у сучасному міжнародному праві регламентується нормами Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів, прийнятої 8 квітня 1983 p. Норми конвенції стосуються тільки державної власності колишньої держави і не поширюються на права та обов'язки юридичних і фізичних осіб.

Для цілей цієї конвенції в її ст. 8 є визначення "державної власності колишньої держави" як майна, права й інтересів, що "на момент правонаступництва держав належали колишній державі відповідно до її внутрішнього права." [19].

Якщо взяти до уваги внутрішнє право колишньої держави, то для України, наприклад, державна власність визначена в Декларації про державний суверенітет України: "Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що, створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних потреб її громадян" [28].

Норма, що міститься у ст. 8 Конвенції про дію внутрішнього права колишньої держави при визначенні поняття державної власності ретельно розглядалася на стадії підготовки цього документа в Комісії міжнародного права ООН. При цьому у членів комісії буди й альтернативні пропозиції щодо використання, норм міжнародного публічного або приватного права як подібних критеріїв, Підсумовуючи попередні дискусії, Комісія міжнародного права усе ж визнала за можливе зазначити: "Виходячи з прагнення до спрощення і з огляду на те, що для цілей визначення державної власності легше звернутися до внутрішнього права колишньої держави, було збережене посилання саме на це право".

Конвенція передбачає, що перехід державної власності колишньої держави веде до припинення прав цієї держави і виникнення прав держави-спадкоємиці на державну власність, яка переходить до держави-спадкоємиці (ст. 9).

Важливим положенням конвенції є те, що перехід державної власності колишньої держави до держави-спадкоємиці відбувається без компенсації (ст. 11).

Конвенція передбачає переважне регулювання передачі; державної власності шляхом укладення угод між колишньою державою і державою-спадкоємицею. За відсутності такої угоди конвенція пропонує передачу правонаступнику як нерухомої, так і рухомої державної власності колишньої держави, пов'язаної з діяльністю колишньої держави стосовно території, що є об'єктом правонаступництва держав (ст. 14).

Такі самі правила правонаступництва застосовувалися пострадянськими державами після серпня 1991 р. Про це свідчить рішення Ради глав держав—учасниць СНД, що розглянули 20 березня 1992 р. у Києві комплекс питань, пов'язаних із правонаступництвом стосовно договорів, які становлять взаємний інтерес, щодо державної власності, державних архівів, боргів і активів колишнього Союзу PСP. Глави держав визнали, що всі держави—учасниці СНД є празона-ступницями прав і зобов'язань колишнього Союзу РСР [16, c. 207].

Прикладом правонаступництва рухомої державної власності є, наприклад, Протокол про затвердження 20 березня 1992 р. главами урядів СНД Положення про Раду з залізничного транспорту держав—учасниць Співдружності і Положення про дирекцію Ради з залізничного транспорту держав—учасниць Співдружності, де зафіксовано рішення "до 31 грудня 1992 р. здійснити поділ спільного парку вантажних вагонів і контейнерів".

Практичне виконання таких рішень показало, що найбільш ефективний шлях реалізації правонаступництва щодо державної власності — це укладення двосторонніх угод про правонаступництво, які дають змогу враховувати специфіку кожного випадку.

Щодо наслідків правонаступництва держав стосовно державних архівів колишньої держави діють норми, які містяться в частині ІІІ конвенції.

У цій конвенції поняття "державні архіви колишньої держави" означає сукупність документів будь-якої давності і будь-якого типу, виготовлених у ході її діяльності, що на