Аналогічно до правонаступництва щодо державної власності перехід державних архівів колишньої держави спричиняє припинення прав цієї держави і виникнення прав держави-спадкоємиці на державні архіви, що переходять до держави-спадкоємиці (ст. 21). Перехід державних архівів від колишньої держави до держави-спадкоємиці здійснюється без компенсації (ст. 23).

Істотним, що має важливе практичне значення для сучасних міжнародних відносин, є закріплений у конвенції принцип зберігання цілісності державних архівних фондів колишньої держави (ст. 25) [19]. Цей принцип був узятий за основу Угоди про правонаступництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР, укладеної 6 липня 1992 р. державами—учасницями Співдружності Незалежних Держав. У цій угоді зазначається, що "сторони, виходячи з принципу цілісності і неподільності фондів, що утворилися в результаті діяльності вищих державних структур колишніх Російської імперії і Союзу РСР, що зберігаються в державних архівах, які знаходяться за межами їхніх територій, не претендують на право володіння цими комплексами документальних матеріалів" (ст. 1). При цьому договірні сторони взаємно визнали "здійснений відповідно до їхнього національного законодавства перехід під їхню юрисдикцію державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього Союзу РСР, що знаходяться на їхній території" (ст. 2).

Частина IV Віденської конвенції регулює питання правонаступництва держав стосовно державних боргів. У конвенції поняття "державний борг" означає будь-яке фінансове зобов'язання колишньої держави стосовно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права (ст. 33) [19].

Серед розглянутих проблем правонаступництва проблема правонаступництва стосовно державних боргів по праву вважається однією з найбільш складних і гострих. Протягом багатьох років до прийняття Віденської конвенції велися теоретичні дискусії, висловлювалися різні точки зору з цієї проблеми. Наприклад, англійський юрист-міжнародник Я. Броунлі у своєму відомому 2-томному виданні "Міжнародне право", що побачило світ на батьківщині в 1973 p., a в російському перекладі — у 1977 p., узагальнюючи думку попередніх авторів, відзначає, що "набагато спірнішим є питання про долю державних боргів...", що можливо, навіть взагалі "не існує ніякої сталої норми правонаступництва" [14, c. 379].

Конвенція 1983 р. розглядає, як бачимо, одну категорію боргів — державні борги. Поза сферою правового регулювання залишається багато інших видів фінансових зобов'язань держав, а також борги держави стосовно фізичних і юридичних осіб за кордоном і на території держави.

Наприклад, у 1989—1990 pp. у колишньому Союзі РСР склалася критична ситуація з постачанням до державних ресурсів продовольства: пшениці, гороху тощо. У зв'язку з цим була прийнята постанова Ради міністрів УРСР від 3 серпня 1989 p., що стимулювала закупівлю зерна з оплатою у валюті. Багато сільськогосподарських виробників так і чинили — продавали продукти до державних ресурсів Союзу РСР. Після грудня 1991 p., коли Союз РСР як суб'єкт міжнародного права припинив існування, а його правонаступницею у частині Зовнішекономбанку СРСР стала Росія, борги у валюті товаровиробникам України лишилися "замороженими" [47, c. 83].

Важливим положенням Віденської конвенції 1983 р. є принцип, нормативно закладений у ст. 36: "Правонаступництво держав як таке не стосується прав та зобов'язань кредиторів". Відповідно до цього принципу, правонаступництво держав стосовно державних боргів не завдає шкоди правам тих, хто дав кредит. Цей принцип дещо схожий на норму ст. 6 конвенції, де зазначається, що "ніщо у цій конвенції не повинно розглядатися як таке, що наперед розв'язує в якому-небудь відношенні будь-яке питання, що стосується прав та зобов'язань фізичних і юридичних осіб".

Наступні статті конвенції (статті 37—41) містять положення, що стосуються певних категорій правонаступництва держав у частині, державних боргів: при передаванні частини території держави, при утворенні нової незалежної держави, у разі об'єднання держав, у випадку відокремлення частини або-частин-території держави і, нарешті, приподілі держави.

У них закладено одне загальне правило, що полягає в такому: борг колишньої держави переходить до спадкоємця у справедливій частці, яка визначається на основі обліку майї на, прав та інтересів [51, c. 177].

Особливий режим встановлений лише для нової незалежної держави. Ніякий державний борг колишньої держави не переходить до неї (ст. 38).

Розглянемо деякі приклади. Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу й активів Союзу РСР, підписаний 4 грудня 1991 р. усіма колишніми союзними республіками, є основним документом, що регулює цю сферу правонаступництва. Сторони договору взяли на себе "зобов'язання брати участь у погашенні і нести витрати по обслуговуванню державного зовнішнього боргу СРСР'' (ст. 3). А частки суб'єктів колишнього Союзу РСР у загальній сумі боргу і в активах визначені в ст. 4, де найбільшу частину становлять показники Росії (81,34 %), а найменшу—Естонії (0,62 %) Сторони домовилися також, що "моментом правонаступництва відповідно до цього договору є 1 грудня 1991 р." [32]

Поряд із практикою багатосторонніх міжнародних договорів у сфері правонаступництва дієве значення мають, і дво-, сторонні угоди. Так, 15 січня 1993 р. між Росією й Україною підцисано Угоду про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності. У ній кожна зі сторін визнає права власності іншої сторони, її громадян і юридичних осіб стосовно, розташованого на її території підприємства, установи, організації та інших об'єктів (ст 2).

Аналогічний принцип застосовується при розгляді об'єктів соціальної сфери, на будівництво яких використовувалися кошти республіканського бюджету сторін (ст 4).

Кожна сторона має право продати, обміняти, передати в заставу, здати в оренду, передати