Також у двосторонньому порядку між Росією й Україною врегульовано питання правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР (Угода від 9 грудня 1994 p.).

Основними положеннями цієї угоди є те, що "Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати частки України в зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р." (ст. 3).

Для виплати частки зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, "Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР за станом на і грудня 1991 р." (ст. 4).

3. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНИ

3.1. Позаблоковий статус України

Останнім часом деякі політики намагаються довести необхідність закріплення за Україною статусу «позаблокової держави», тобто відмови від курсу на євроатлантичну інтеграцію і вступу до НАТО. Ця вимога зовні має цілком пристойний вигляд. Хай там що у світі робиться, а ми за своєю позаблоковістю, як за кам’яною стіною, будемо жити-поживати і добра наживати. Звичайно, при цьому не говорять, які ресурси та зусилля знадобилися б Україні для того, щоб самій впоратися із забезпеченням своєї безпеки та оборони, і, тим більше, не порушують питання, чи реально зберегти «позаблокову незайманість» у сучасному світі взагалі і у випадку з Україною — зокрема.

Такі хитання серед української політичної еліти не оминають уваги західних спостерігачів, які вбачають у ньому важливе свідчення невизначеності зовнішньої політики України. Результати виборів у Верховну Раду підкріплюють це враження. Як пише французька газета Le Figaro (3 квітня 2006 р.), Україна — це країна з хибкою ідентичністю, яка досі не визначилася у своїх коливаннях між Москвою і Брюсселем. Беручи до уваги, що невизначеність, а отже, непередбачуваність зовнішньої політики у сучасних умовах розцінюється як потенційний виклик міжнародній безпеці, таке становище значно погіршує позицію України на світовій арені, ризикуючи звести нанівець позитивні зрушення у сприйнятті нашої країни в світі.

Водночас деякі представники Росії недвозначно висловлюються проти майбутнього членства України в НАТО. За словами С. Маркова, заступника керівника російської Громадської палати, що їх наводить американська газета Christian Science Monitor, Росія вже зробила досить поступок західним вимогам, а вступ України до НАТО означав би просування західного військового альянсу «до історичного центру Росії», і це може стати для Москви граничною «червоною лінією», за яку вона не дозволить ступати.

У цій ситуації частина українських політиків озвучує ідею про необхідність відмови від мети вступу до НАТО, вони вимагають юридичного (або фактичного) закріплення положення про нейтральний чи позаблоковий статус України, який, на їхню думку, здатний закріпити суверенітет України, зміцнити її становище на світовій арені і покращити відносини з РФ. Водночас позаблоковий статус нібито не заважатиме євроінтеграційним цілям України, оскільки членство в ЄС та членство в НАТО формально не пов’язані [77, c. 449].

Зважаючи на важливість цього питання, яке зачіпає основи національної безпеки, починаючи від забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності і закінчуючи спокоєм громадян, варто докладніше придивитися до концепції позаблоковості і до аргументів, які висувають на її користь. Історія цього поняття досить цікава, хоча б тому, що нинішні українські прибічники цієї ідеї з допомогою нового у політичному лексиконі слова «позаблоковість» намагаються приховати її зв’язок зі старою концепцією неприєднання, добре знайомою тим, хто ще не зовсім призабув радянські часи, а точніше, часи холодної війни і протистояння двох супердержав — СРСР та США. Рух неприєднання сформувався на початку 60-х років минулого століття як альтернатива названому силовому та ідеологічному протистоянню і складався на той час переважно з так званих країн «третього світу» або країн, що розвивалися. Із закінченням холодної війни цей рух, пов’язаний з біполярним світовим устроєм, втратив свій основний імпульс. Світ став набагато складнішим, і разом із цим втратила самостійну цінність концепція неприєднання, неучасті у військово-політичних союзах.

Говорячи про переваги нейтрального чи позаблокового статусу для України, сучасні українські прибічники позаблоковості воліють не згадувати ці факти і посилаються на «світовий досвід», маючи на увазі насамперед такі європейські країни, які, будучи членами ЄС, не є членами НАТО — Австрію, Швецію, Фінляндію, Ірландію. Кожна з цих країн має власну історію нейтралітету, однак залишається фактом, що протягом останніх 15 років усі ці держави зіткнулися з проблемою доцільності збереження нейтрального статусу і з необхідністю введення тих або інших обмежень до цього поняття. Ця тенденція продовжує діяти і нині, оскільки глобалізаційні процеси і характер новітніх загроз — регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення — збільшують ступінь взаємної залежності країн і вимагають для протистояння таким загрозам спільних та узгоджених зусиль міжнародної спільноти. Безпекове середовище у Європі та світі значно змінилося, і для країн Європейського Союзу є неактуальною загроза безпосереднього воєнного нападу, який загрожував би їхній територіальній цілісності (не в останню чергу через те, що більшість країн—членів ЄС є водночас членами НАТО). Тому поняття нейтралітету, пов’язане з неучастю у війнах, втрачає практичний зміст, а нейтральний статус названих країн значною мірою залишається даниною підтримці історичних традицій. Зрештою від нейтралітету зостається лише вимога неприєднання до військових альянсів, тому такі країни позначають як пост-нейтральні або позаблокові (буквально — не-приєднані, non-aligned) [2].

Підтримка позиції нейтралітету/позаблоковості такими країнами, як Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія, у сучасних умовах, коли формується нова архітектура європейської