Для Австрії несумісність Акта про нейтралітет із членством в ООН стала сповна очевидною після закінчення холодної війни. Міжнародна відповідь на агресію Іраку проти Кувейту полягала у проведенні військової акції згідно з рішенням Ради Безпеки ООН, Австрія прийняла рішення надати свій повітряний простір військам союзників і, таким чином, визнала, що Хартія ООН має перевагу над австрійським Актом про нейтралітет. З набуттям членства в ЄС Австрія бере активну участь у формуванні Спільної політики безпеки і оборони ЄС. Внаслідок вступу до ЄС Австрія була змушена прийняти спеціальне доповнення до конституції (стаття 23), яка обумовлює, що Акт про нейтралітет не перешкоджатиме участі Австрії у Спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС. Надалі розвиток Європейської політики безпеки та оборони і прийняття проекту Конституції ЄС поставили Австрію, так само як інші позаблокові країни у межах ЄС (Швецію, Фінляндію, Ірландію) перед необхідністю визначитися щодо таких питань як колективна оборона, участь у силах швидкого реагування та у військових операціях ЄС. На ці питання було дано позитивну відповідь. Таким чином, сутність австрійського нейтралітету протягом останніх років було значно видозмінено і юридично обмежено.

Схожі процеси відбуваються і в інших країнах — членах ЄС, що не є членами НАТО. Наприклад, Фінляндія, попри свій позаблоковий статус, не відкидає можливість приєднання до Північноатлантичного альянсу колись у майбутньому (Finnish Security and Defence Policy 2004), оскільки свідомо зважає на зміни, що відбуваються у безпековому середовищі і відповідно змінює власну оборонну доктрину. Фінляндія, так само як Швеція, активно співпрацює з НАТО, зокрема у межах програми Партнерство заради миру. Попри позаблоковість, ці країни беруть участь у військових операціях з кризового урегулювання, організованих ЄС, а також братимуть участь у створенні військових підрозділів ЄС (наприклад, Швеція до 1 січня 2008 року має намір надати до спільного з Фінляндією військового угруповання 1100 чоловік).

Однак розбудова Європейської політики безпеки і оборони та проект Конституції ЄС створюють для нейтральних та позаблокових країн не тільки юридичні, але й моральні проблеми. Так, стаття І-41 (7) Конституційної угоди, підписаної у Римі 29 жовтня 2004 р., містить зобов’язання про колективну оборону, однак із застереженням про обмеження у його застосуванні щодо нейтральних країн-членів. Тобто усі країни ЄС зобов’язані допомогти нейтральним країнам у випадку воєнного нападу на них, але не навпаки. Яким чином мають сприймати такий асиметричний режим інші країни — це вже питання з площини етики. Зазначимо, що попри невизначену долю Конституції ЄС, плани розбудови спільної оборонної політики ЄС залишаються в силі.

Згідно з рішенням Ради ЄС, прийнятим після терористичної атаки на Мадрид у березні 2004 р., усі країни—члени ЄС (також нейтральні і позаблокові) та країни-вступники (Румунія та Болгарія) беруть на себе зобов’язання діяти разом у випадку терористичного нападу, а окрема Декларація про солідарність проти тероризму підкреслює спільні зобов’язання усіх країн ЄС в діях проти тероризму. У цих умовах поняття нейтралітету та позаблоковості дедалі більше втрачає конкретне наповнення. Показовими з цього погляду є пошуки нових формул, намагання доповнити ідею нейтралітету та неучасті ідеєю солідарності. Так, у відповідь на розвиток системи колективної оборони ЄС один з австрійських високопосадовців запропонував замінити формулу «довічного нейтралітету» формулою «солідарність всередині Європи, нейтралітет у війнах поза межами Європи».

Ми приділяємо так багато уваги Австрії, оскільки до її прикладу особливо полюбляють звертатися вітчизняні політики. Скажімо, багато говориться про «активний нейтралітет» і висуваються пропозиції, щоб цим принципом керувалася Україна — так, ніби це сучасний та ефективний засіб міжнародної політики. Однак ще наприкінці 80-х років минулого століття, після закінчення холодної війни австрійський принцип «активного нейтралітету» втратив актуальність і був переглянутий. Тоді як Австрія, беручи до уваги зміни у міжнародній геополітичній ситуації, змушена модифікувати свій нейтралітет, нам пропонують цей статус набути і створити собі додаткові проблеми, з яких невідомо як далі виходити.

Отже, міжнародний досвід країн—членів ЄС свідчить про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету та позаблокового статусу як інструменту зовнішньої політики держави. Слід зважити, що безпека всіх країн—членів ЄС, також і нейтральних, гарантується діяльністю Північноатлантичного альянсу. Безпекова політика ЄС формується як принципово доповнювальна до політики НАТО. У цьому контексті закріплення позаблокового статусу за Україною йшло б проти загальної тенденції розвитку міжнародного та європейського безпекового середовища.

Україна, не будучи членом ЄС, на жаль, досі не належить до «європейського простору миру та безпеки», крім того її геополітичне становище є вельми відмінним від становища таких країн, як Австрія або Швеція. Наявність поблизу українських кордонів зон регіональних конфліктів та нестабільності (Кавказ, Придністров‘я) зумовлюють цілковитий брак перспективи для України самостійно забезпечити власну безпеку. Натомість членство України в НАТО, перспектива