Що ж було насправді з українською ядерною зброєю? 19 листопада 1994 року в газеті "Дзеркало тижня" Юлія Мостова писала: Не думаю, що існував якийсь злагоджений сценарій, згідно якому влада старанна на переговорах з США і Росією винна була кивати на "поганий парламент" і говорити: "Якщо ви не дасте гроші на демонтаж, то вони не ратифікують "Старт-1", або "якщо не буде компенсації за боєзаряди, що вивозяться, то парламент не ратифікує 5-у статтю Лісабонського протоколу", або "Якщо ви не дасте Україні гарантії безпеки, то Верховна Рада не ухвалить рішення про приєднання до ДНЯЗ"... Все вийшло саме собою. Прихильники збереження ядерної зброї багато в чому мали рацію, але вони забували про те, що політика - мистецтво можливого. Дипломати ж і перший Президент України, будучи можливо внутрішньо з ними згідними, виконували визначене Верховною Радою - досягали без'ядерного статусу, оскільки дуже добре розуміли, чим загрожує для України відмова від декларованого наміру. В результаті непримиренні сторони допомогли один одному вивести компромісне рішення, а головне - нав'язати його своїм опонентам в Москві і Вашингтоні. У результаті Україна віддасть свій ядерний арсенал не просто так, як того хотіли ідеологи ядерного стриптизу Дмитро Павличко і Іван Драч, а в обмін на твели для АЕС, гарантії безпеки, компенсації і гроші на демонтаж".

Таким був погляд багатьох тодішніх представників української еліти на це міжнародне питання. Не змінився кардинально він і зараз.

В 1991 року частина радянського ядерного потенціалу в Україні по кількісних показниках перевищувала ядерні сили Франції, Великобританії або Китаю. На двох ракетних базах в районі Первомайська, Миколаївської області і Хмельницького знаходилися 176 шахтних пускових установок (ШПУ) міжконтинентальних балістичних ракет. Велику частину їх складали ШПУ рідкопаливних ракет. Таким чином, розміщені в Україні частини РВСН могли доставити до цілі 1240 ядерних боєголовок. Сумарна їхня потужність перевищувала 680 мегатонн. Крім того, на українській території знаходилися дві дивізії дальньої авіації. Вони могли підняти в повітря 492 КРВБ великої дальності. Крім того, на складах є ще близько 100 крилатих ракет повітряного базування, призначених для заміни озброєнь при ремонті. Всього, таким чином, в Україні станом на 1991 рік знаходилися 1800 - 1900 ядерних боєзарядів стратегічного призначення. Плюс до цього на початку 1992 року там були близько 2600 боєзарядів тактичної ядерної зброї.

Проте не варто забувати, що, по-перше, всі заводи по виробництву ядерних боєзарядів знаходилися в Росії. А це значить, що ядерні боєприпаси, розміщені в Україні, повинні були регулярно доставлятися туди, причому на ті ж самі заводи, де вони були зібрані, для проведення необхідного технічного обслуговування. Проблема ця набула гострого характеру навесні-влітку 1993 роки, оскільки наші ядерні боєприпаси залишилися без належного технічного обслуговування. В результаті значна частина їх виявилася в передаварійному стані. Крім того, демонтаж і утилізація скорочуваних боєзарядів також могли проводитися тільки в Росії

По-друге, хоча в Україні і вироблялися всі складові частини МБР (ракета, система управління, прицілювання і зв'язки), її залежність в цій області від поставок комплектуючих з РФ досягала 40%. По-третє, Україна не розташовувала системою бойового управління стратегічними ядерними силами, розгорненими на її території. Військові органи і технічні структури, що здійснюють вибір цілей для стратегічних озброєнь, розробку цілевказівок, оцінку обстановки і підготовку рішень по їх прийнятю, знаходилися в Росії. Зайве нагадувати, куди були націлені всі ракети. Їхнє перенацілювання також було до надзвичайності наукоємким процесом. А ще на той момент, як затверджував кандидат історичних наук Юрій Федоров, в Україні до цих пір не була створена система, що дозволяє технічно блокувати застосування стратегічних озброєнь по команді з Росії.

Для того щоб відновити свою ядерну зброю до ступеня функціонування Україні за оцінкою аналітичної записки "Ядерна політика України" необхідно було б витратити порядка 40 мільярдів доларів, а молода держава з нестабільною економікою цього собі дозволити не могло. Тим більш не варто забувати і про пресинг збоку світової спільноти.

Український підхід до ядерних проблем пройшов через декілька етапів. Для першого з них, закінчилося навесні 1992 роки, було характерне прагнення позбутися ядерної зброї колишнього СРСР. Воно, проте, доповнювалося все більш очевидним небажанням просто, без жодних умов передати його РФ, усилюючи тим самим її і без того значну військову потужність. Першим офіційним українським документом, який торкався ядерної зброї, стала Декларація про державний суверенітет України. Навряд чи в той момент хто-небудь розраховував, що питання про ядерну зброю може постати в практичному плані в найближчі роки. Крім того, антиядерні гасла відповідали домінуючим настроям громадськості, що глибоко переживає Чорнобильську трагедію. Достатньо пригадати позиції поетів-рухівців Драча і Павличка.

Після серпневих подій питання про те, хто контролює ядерну зброю, стало об'єктом серйозних дискусій, як в Москві, так і в Києві. На початку вересня 1991 року в заявах російського керівництва ясно було видимим бажання встановити власний контроль над нею. У свою чергу, Міністерство оборони колишнього СРСР відстоювало збереження єдиних збройних сил. В якості запасного варіанту там припускали можливість переходу до об'єднаних збройних сил, але з обов'язковим виділенням стратегічних компонентів, що не підлягають ніякому поділу і знаходяться під централізованим управлінням. Єльцин не ризикнув сваритися з військовими і підтримав їхню позицію.

Ні той ні інший варіант Київ звичайно