Вона була сформульована в Заяві, прийнятій Верховною Радою 24 жовтня 1991 року. Там підтверджувалися курс на відмову від ядерної зброї і намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Говорилося також, що присутність ядерної зброї колишнього СРСР на українській землі носить "тимчасовий характер" [40]. Проте там не було конкретики. Як "законний правонаступник" колишнього СРСР Україна виражала готовність дотримуватися Договору СНВ-1 і вступити в переговори з РФ, Білоруссю і Казахстаном, про знищення підпадаючих під нього озброєнь. Тоді Кравчук заявляв відразу ж після ухвалення цього документа: "Я проти того, щоб переміщати ядерну зброю з території на територію... Ми не збираємося роздягтися догола і байдуже дивитися, як наші сусіди нарощують озброєння".

Але міжнародне співтовариство примусило Україну піти на ряд поступок. Так, Україна зобов'язалася приєднатися до ДНЯЗ в якості без'ядерної держави. До 1 липня 1992 року тактичну ядерну зброю повинно було бути вивезено в РФ і розміщено там, на центральних предзаводских базах для разкомплектування під сумісним контролем. До повної ліквідації ядерної зброї на території країни рішення про її застосування повинно було прийматися Президентом РФ за узгодженням з керівниками України, Білорусі і Казахстану. А стратегічна ядерна зброя, розміщена в Україні, повинна бути знищена до кінця 1994 року.

Включене в ці угоди за наполяганням Києва положення про вивезення ядерної зброї з України до початку 1995 року відображало дві принципові установки. А саме її прагнення уникнути участі в яких-небудь військових союзах і рішення про те, що наявність ядерної зброї на українській території буде прив'язувати Київ до загальних військових структур, що залишлись від колишнього СРСР. З цього і витікала лінія на те, щоб позбутися її в максимально короткі терміни.

Злагоджений підхід дозволяв Україні досягти і двох інших цілей: не припустити встановлення російської монополії на ядерну зброю, зберегти її під колективним контролем з участю України, а також заспокоїти західних лідерів, стурбованих перспективою появи на території колишнього СРСР декількох нових ядерних держав. Проте формування єдиного централізованого механізму управління Стратегічними силами було заморожено навесні 1992 роки через невиконання умов договору РФ і перегляду Україною своєї ядерної політики.

Тоді Україна зробила ставку на своє перетворення в ядерну державу, що зустріло значну протидію Вашингтона і Москви. 16 квітня 1992 року було підписано російсько-українську угоду щодо тактичної ядерної зброї, а також протокол, про терміни ліквідації боєголовок, що виводяться, і механізми контролю. РФ погоджувалася з тим, щоб українські спостерігачі були присутніми на підприємствах, де здійснюється разкомплектування боєзарядів. Проте Україна відмовилася (хоча потім ця вимога з'явилася знов) від ідеї міжнародного контролю над цим процесом. Вивезення тактичних боєголовок був відновлений [7, c. 293].

На початку травня 1992 року останній такий боеприпас покинув українську територію. В ті ж дні президент Кравчук, будучи у Вашингтоні, підтвердив намір України отримати в майбутньому без'ядерний статус. Проте і США, і РФ, повинні були зробити крок назустріч Києву і погодитися з підписанням багатостороннього документа, що щодо ядерної зброї колишнього СРСР. Так був підписаний Лісабонський протокол.

23 травня 1992 року в Лісабоні представниками РФ, США, України, Казахстану і Білорусі, був підписаний додатковий протокол до Договору СНВ-1. Суть його полягала в наступному: всі чотири держави (Росія, Україна, Білорусь і Казахстан) визнавалися сторонами Договору СНВ-1 і приймали на себе витікаючі з нього зобов'язання; Білорусь, Україна і Казахстан, зобов'язувалися приєднатися до ДНЯЗ в якості без'ядерних держав "в можливі найкоротші терміни"; даний протокол повинен бути ратифікований разом з Договором СНВ-2; вказувалося, що ядерна зброя колишнього СРСР "залишиться під безпечним, строгим і надійним контролем єдиного об'єднаного командування".

Проте залишилося цю угоду ратифікувати. В процесі слухань і обговорень у ВР було сформульовано чотири головні умови, без виконання яких Україна не збирається ратифікувати СНВ-1. Ці умови підтримувалися практично всіма політичними силами, а також і виконавчою, і законодавчою владою. По-перше, Україна повинна була отримати гарантії безпеки за допомогою багатостороннього документа, що має обов'язковий юридичний характер, підписаного всіма п'ятьма ядерними державами. В ньому повинні були бути чітко сформульовані відмова від територіальних претензій до України і від економічного тиску на неї, а також зобов'язання захищати у разі агресії.

По-друге, Україна вимагала компенсації за всі матеріальні витрати.

По-третє, США повинні надати Україні фінансову допомогу в розмірі близько 1,5 мільярда доларів для покриття витрат по ядерному роззброєнню. Вашингтон же готовий був виділити Україні 175 мільйонів доларів. За підрахунками українських експертів, знищення ядерних боєголовок може обійтися в 2,8 мільярдів доларів (що включає вартість об'єкта по їх знищенню), а ліквідація МБР і ШПУ - в 3 мільярда доларів.

По-четверте, знищення ядерних боєголовок повинно було відбуватися під відповідним контролем. При цьому питання ліквідації боєголовок і носіїв повинні розглядатися в єдиному комплексі. Інакше Україна може виявитися перед необхідністю самостійно, без підтримки ззовні займатися ліквідацією носіїв, у тому числі МБР, споряджених украй токсичним паливом - гептилом.

Практично всі основні вимоги України, окрім фінансових, були задоволені. Проте та ж Росія зараз манкірує своїми