державами, її участь у міжнародних стосунках у після воєнний період була, як правило, символічною, формальною: позиції українських представників завжди «збігалися» з позицією Колишнього СРСР, механізм взаємодії із зовнішнім світом були опосередковані, тобто контрольовані, дозволені чи селекціоновані центром, і з прийняттям Акту незалежності український дипломатичний корпус почав працювати на утвердження міжнародно-правової суб’єктивності республіки. Відразу пісня його оголошення, повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва республіки. Офіційний текст Акта, підписаний головою Верховної Ради, був негайно розісланий в генеральні консульства інрземних держав, розташованих у Києві, і в постійні представництва республіки. Відповідна нота була передана Генеральному секретарю ООН, Верховна Рада України 5 грудня звернулася до «Парламентів і народів світу» із заявою, в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновників ООН, у повній відповідності до цілей і принципів статуту ООН спрямовуватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня політика будуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права [70, c. 144].
Вже з часу прийняття Декларації про державний суверенітет України новостворена комісія із закордонних справ на чолі з Д. Павличком активізувала діяльність в ООН. Так, восени 1990 р. Плідно працювала українська делегація на 45-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, де взяли участь представники 155 країн. Вперше за всю історію діяльності України в ООН наша делегація використала сесію для налагодження дипломатії. Були здійснені переговори з міністрами закордонних справ Болгарії. Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Югославії, Туреччини, Австрії, Канади, Ватікану, зустрічі з керівниками дипломатичних відомств КНДР і США.
Рубіж 90-х років ознаменувався посиленням зв’язків та співробітництва з українською діаспорою. Вже в 1988-1989 pp. Український уряд прагнув підписувати договори про спільні виробничі структури, за якими з Канади мали б надходити до України різне виробниче устаткування й технології.
За відсутності гарантій співпраці в період перших кроків до української державності, діаспора спрямовує капітал у підготовку творчої молоді, підприємців і бізнесменів. Це підтверджуютьі резолюції Першого світового форуму української діаспори, скликаного в серпні 1990 р. У Білому Борі (Польща), де на перший план висувались завдання підготовки фахівців різних галузей.
Вагомим внеском в цю справу стало відкриття міжнародного інституту менеджменту (МІЖ) у Києві. Крім цього, українці в Західній Європі, Канаді, США, Південній Америці, Австралії всіляко популяризували ідеї державності України в світі. Змістовно виявила себе у цій діяльності Організація Українських Націоналістів (ОУН). Залишаючись на довгі роки більшовицького запілля майже єдиним активним борцем за ідеї українського народу, провід ОУН встановив широкі зв’язки зрізними закордонними організаціями, політичними чинниками, в тому числі на рівні парламентів демократичних держав. Це — з Тайванем, Японією, Філіппінами, Шрі Ланкою, Індією тощо [31, c. 263].
З початком 90-х років представники української діаспори почали приїжджати на Батьківщину з діловими пропозиціями щодо її національного відродження, Одним із наслідків цього позитивного процесу стало відкриття 27 серпня 1990 р. Першого конгресу міжнародної асоціації україністів (МАУ) в Києві. Конгрес став, насамперед, важливим кроком у впровадженні української науки в міжнародний науковий обіг.
Не менш актуальною для України залишалася проблема розробки економічної стратегії на найближчі роки. Український дослідний інститут Гарвардського університету розробив «Програму дослідження процесів демократизації України», проекти програм економічної реформи як самого Києва, так і всієї Української держави.
У 1991 р. Була проведена і низка міжнародних наукових конференцій, зокрема: «Національно-визвольні змагання українського народу в 20-50-ті роки XX ст.»; «Збройні сили України»; «Історія та сучасність»; «М. Грушевський корифей української науки»; присвячена 50-літтю українського козацтва, 100-літтю еміграції тощо.
Отримали змогу приїхати на рідну землю учасники визвольних змагань 20-50-х років. Вони взяли участь в урочистому святкуванні 50-річчя проголошення Української держави 30 червня 1941 р. Приїжджали в Україну з вимушеної еміграції відомі правозахисники, дисиденти 60-70-х років Л.Плющ, М.Руденко, В.Мороз та ін.
Після прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет і особливо проголошення Акту про державну незалежність позиції зарубіжних українців щодо співробітництва з українським народом набуває принципово нових ознак. Головна відмінність від попередніх часів—у спробах працювати на перспективу, допомогти не окремим групам населення, а загалом державі. Створені фонди допомоги Україні в США й Канаді. Окремі внески сягають 1 млн. Доларів. Засновано перший незалежний міжнародний банк із центрамив Києві та Донецьку за участю американських українців та Канадським товариством сприяння Рухові, проводиться набір добровольців для роботи в українських міністерствах тощо. Розгорнув величезну діяльність Міжнародний Фонд «Відродження» спільно з Міністерством освіти України.
В цей час перші особи держав світу починають відвідувати Україну. Так, 1991 р. Україну відвідали прем’єр-міністр Великобританії М.Тетчер, канцлер ФРН — Г. Коль та п резидент США Дж. Буш.
Важливими були поїздки політичних діячів України на Захід. Зокрема, голова Верховної Ради України Л.Кравчук бравучасть в міжнародній економічній конференції в Швейцарії, відвідав ФРН. У вересні 1991 р. Він репрезентував Україну в Канаді, США, Франції, де налагоджував взаємовигідні політичні та культурні зв’язки.
Поступово Україна відкривала світ і світ, хоч і повільно, відкривав для себе Україну. В квітні 1991 р. На запрошення Конгресу в США прибула група народних депутатів України в складі братів М. І Б. Горинів, І.Драча, Д.Павличка, Л.Скорик, В.Чорновола, В.Черняка та ін. Ця парламентська делегація ознайомила законодавців США з подіями в Українській державі та встановила ділові контакти [7, c. 239].
Проаналізуємо конкретніше названі шляхи становлення України як суб’єкта міжнародного права. У XX ст., по суті, немає прикладів багатьох держав, визнання яких світом проходило б так швидко, як