- збереження територіальної цілісності;

- прояв значимості національного господарства України у світовій економічній системі;

- захист прав та інтересів громадян України та її юридичних осіб за кордоном;

- створення умов для підтримки контактів з українцями, що мешкають за межами України.

Поряд із завданнями, в Постанові були сформульовані основи зовнішньої політики України:

- відкритість;

- добровільність;

- взаємоповага;

- рівноправність;

- невтручання у внутрішні справи інших держав;

- незастосування сили або погрози силою;

- вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними способами;

- загальна повага прав людини і неухильне дотримання міжнарод-них стандартів щодо них;

- забезпечення прав національних меншин, визнання того, що дотримання прав людини є не тільки внутрішньою справою окремих країн;

- всебічна підтримка міжнародного миру і міжнародної безпеки;

- примат міжнародного права стосовно національного права у зовнішніх відносинах, сумлінне виконання всіх міжнародних зобов'язань.

Міжнародна правова свідомість окремого народу (нації) — явище досить складне. Його складові значною мірою залежать від:

- внутрішніх умов розвитку народу, нації, його культури, економіки, соціальної сфери і т. д.;

- зовнішніх умов, у яких розвивався народ, нація;

- стану і рівня загальної міжнародно-правової свідомості.

Під внутрішніми умовами розвитку народу, нації розуміється поєднання (сукупність) факторів історичного, національного, економічного, соціального і політичного характеру, під впливом яких формується міжнародно-правова свідомість народу, нації.

Під зовнішніми умовами, за якими відбувається процес розвитку народу, нації, розуміються історичні обставини, що впливають на розвиток міжнародно-правової свідомості народу, нації.

Під станом і рівнем загальної міжнародно-правової свідомості розуміється сукупність уявлень про світовий правопорядок, якого дотримується, незважаючи на існуючі відмінності, більшість народів, націй, держав [67].

Під зростаючим впливом загальної міжнародно-правової свідомості, що розвивається, прогресувало і міжнародне право. Про це свідчать:

- заборона рабства і работоргівлі;

- ліквідація дискримінації народів і націй за ознаками раси, релігії, мови та ін.;

- ліквідація колоніальної системи;

- утвердження демократичних принципів розвитку людського суспільства;

- гуманізація воєнних дій і заборона агресивних воєн;

- зміцнення і розвиток принципу поваги прав і свобод людини та ін.

Міжнародно-правова свідомість народу, нації і загальна міжнародно-правова свідомість співвідносяться між собою як частина і ціле, за умови, що це ціле є сукупністю великої різноманітності частин. У свою чергу кожна частина має свої національні (державні) особливості.

Міжнародно-правова свідомість українського народу формувалася і зріла в складних історичних умовах становлення і розвитку Київської Русі, татаро-монгольської навали, запорізької вольниці, великоросійсь-кого шовінізму і радянського централізму. Проте з розпадом СРСР Україна одержала широкі можливості для розвитку національної міжнародно-правової свідомості, про що свідчать Конституція України, визнання примату міжнародного права й активна участь України в міжнародній правотворчості.

Співвідношення рівня міжнародно-правової свідомості українського народу і законодавства України та вимог міжнародних і європейських правових стандартів можна подати у вигляді такої таблиці:

Національні та міжнародно-правові основи міжнародної правосуб'єктності України. Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:

- Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;

- Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;

- Закон України "Про правонаступництво України" від 12 ве-ресня 1991 p.;

- Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;

- До парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.

- Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.;

- Конституцію України від 28 червня 1996 p.;

Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах [28]. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права.

У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Стаття X Декларації так і називається - "Міжнародні відносини", і містить дуже важливі з правової точки зору положення, відповідно до яких Українська РСР:

- є суб'єктом міжнародного права;

- здійснює безпосередні відносини з іншими державами;

- виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;

- визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими;

- визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Крім того, у ст. IV Декларації "Громадянство Української РСР" установлено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Таким чином, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство одержало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнарод-ного права.

Акт проголошення незалежності має велике значення тому, що саме в ньому було проголошено створення "самостійної української держави - України", недоторканність і неподільність території України. В Акті підкреслювалося, що створення незалежної держави Грунтується на праві народів на самовизначення, що передбачено Статутом ООН [5].

У текст Акта було включене положення про те, що на території України мають силу "виключно Конституція і закони України", при цьому зако-нодавці забули сказати про визнання міжнародних договорів. Ця помилка згодом була виправлена, спочатку в Законі України "Про правонаступництво України", ст. 7 якого говорить: "Україна є правона-ступником прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки" [37], а потім спеціальним Законом України "Про дію міжнародних договорів на те-риторії України", відповідно до якого "...укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну