визнання титулів: Фрідріха І, який прийняв титул короля прусського; Петра І про імператорський титул. Численні приклади визнання держав як за давніх часів, так і в наш час. Так, 13 штатів Північної Америки, що відокремилися від Англії й оголосили себе незалежними (4 липня 1776 p.), були визнані такими Францією в 1778 p.; Бельгія проголосила свою незалежність від Голландії і була визнана великими державами в 1830 p.; Швейцарія була визнана незалежною на Вестфальському конгресі 1648 p., хоч була самостійною вже в XIV ст. Союз РСР був визнаний Великобританією в 1924 р. Республіка Індія визнана світовим співтовариством у 1950 р [63, c. 174]. Україну як незалежну державу визнали й встановили з нею дипломатичні відносини чимало держав. Зокрема, першою визнала Україну Республіка Польща 2 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановила 4 січня 1992 р.
Новітні приклади — це розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини та утворення на їхній території нових держав.
Численні приклади свідчать про те, що держава виникає й існує самостійно. Міжнародно-правовим визнанням лише констатується "народження" держав, уряду і т. д. Визнання дуже поширене у міжнародно-правових відносинах і створює норми звичаєвого права. Часто визнання є "мовчазним". Це полегшує юридичне оформлення міждержавних відносин, у яких правотворчість є вельми складною [52, c 143].
У міжнародно-правовій практиці використовується визнання де-факто і визнання де-юре.
Definitio: Визнання де-факто (лат. de facto, букв. — насправді) — де одна з традиційних форм офіційного визнання існуючими державами й урядами нової держави або уряду в тій чи іншій країні. При цьому зазначати мотиви такого визнання не потрібно.
Визнання де-факто звичайно застосовується у разі, коли держава, яка визнає, недостатньо впевнена у життєздатності нового уряду або самої держави чи не має наміру до якогось часу або настання певних умов цілком офіційно й остаточно визнавати нового суб'єкта права або його уряд. При визнанні де-факто не обов'язково встановлювати дипломатичні відносини. Співробітництво можливе у різних галузях і формах, оскільки держава або уряд, щодо яких відбулося визнання де-факто, вступають у міжнародні відносини як суверен.
Прикладом цього є визнання урядом США Фінляндії 7 травня 1919 р. з наступним поясненням, яке було дано тільки 12 січня 1920 p., про те, що це визнання вважається повним [56, c. 237].
Defimtio: Визнання де-юре (лат. de jure, букв. — за правом) — це одна з найчастіше застосовуваних у міжнародній практиці форм офіційного визнання існуючими державами й урядами нової держави або уряду, що виник у країні.
На відміну від визнання де-факто визнання де-юре проводиться у разі, коли держава, яка визнає, не має сумнівів щодо законності походження визнаної або змушена за певних обставин погодитися з необхідністю вступити в нормальні дипломатичні відносини і співробітничати з тими, кого вона визнає. Таке визнання у міжнародно-правовій практиці звичайно вважається повним і остаточним, що має наслідком обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, які належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає. Визнання де-юре супроводжується іноді застереженнями, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади або про ставлення до міжнародних зобов'язань (визнання Великобританією НРБ у 1947 p.).
У сучасній дипломатичній практиці офіційного визнання держав не обов'язково вказувати на форму визнання (де-факто або де-юре) [79, c. 214].
Після заснування ООН не раз були спроби кодифікації інституту визнання. Комісія міжнародного права ще в 1949 р. включила до списку тем, відібраних для першочергової кодифікації, питання про визнання держав і урядів. Проблем визнання торкалася Комісія міжнародного права при розробці двох конвенцій про правонаступництво держав, при розгляді питань відповідальності держав. Однак інститут визнання так і не був кодифікований і досі регулюється звичаєвими нормами міжнародного права, його загальновизнаними прин дипами, деякими багатосторонніми і двосторонніми угодами, резолюціями міжнародних органів і організацій, а та дипломатичними документами окремих держав. На сьогодні питання про кодифікацію інституту визнання залишається поки що відкритим.
Водночас, виходячи з досвіду сучасних динамічних міжнародних відносин, можна визначити критерії офіційного визнання у міжнародному праві.
За рішенням Європейської Ради (Маастрихт, 9—11 грудня 1991 р.) 16 грудня 1991 р. у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, на якому було обговорено становище в СРСР і деяких країнах Східної Європи. Підтвердивши свою прихильність принципам Гельсінського Заключного акта і Паризької хартії, зокрема принципу самовизначення, міністри висловили свою готовність визнати нові держави [58, c. 147]. При цьому були сформульовані такі критерії офіційного визнання:
1. Дотримання положень Статуту ООН.
2. Виконання обов'язків, прийнятих за Гельсінським Заключним актом і Паризькою хартією, особливо в тому, що стосується верховенства права, демократії і прав людини.
3. Гарантії прав етнічних і національних груп і меншин відповідно до зобов'язань, прийнятих у рамках НБСЄ.
4. Повага непорушності всіх кордонів, що не можуть бути змінені інакше, як мирними засобами і зі спільної згоди.
5. Прийняття усіх відповідних зобов'язань, що стосуються роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а також безпеки і регіональної стабільності.
6. Зобов'язання узгоджено вирішувати всі питання, що стосуються правонаступництва держави і регіональних спорів.
Водночас було викладено міжнародно-правову доктрину країн ЄС, що полягає.в невизнанні тих держав,.які виникають у результаті агресії. При цьому країни—члени ЄС мають намір у своїй зовнішньополітичній діяльності враховувати вплив факту визнання на сусідні держави.
Аналізуючи міжнародно-правову практику країн ЄС у сфері визнання, слід констатувати, що вітчизняна міжнародно-правова доктрина щодо критеріїв та й самого інституту визнання