Обмеження роботи за сумісництвом на державній службі передбачено і зарубіжним законодавством, але воно не має абсолютного і категоричного характеру. Обмеження на іншу професійну діяльність відсутнє там, де ця діяльність не може вплинути на виконання службових обов'язків, і вводиться воно залежно від розміру заробітної плати службовця.

А тому такий фактор як низький рівень грошового забезпечення деяких категорій державних службовців в Україні потребує допущення виконання ними іншої оплачуваної роботи.

У деяких країнах існують правила, що регулюють можливість отримання сторонньої чи іншої роботи державними службовцями, але необхідна згода наймодавця щодо можливості виконувати певні функції, крім виконання службових обов'язків на державній службі.

На мою думку, заборона займатися іншою оплачуваною діяльністю не може виключати за необхідності (в межах спеціальності, кваліфікації) виконання державним службовцем за вказівкою керівника додаткових обов'язків. При цьому останні можуть виконуватися лише за згодою працівника і в інтересах державного органу. Державному службовцю поряд з виконанням обов'язків за своєю посадою керівник державного органу може передати інші обов'язки тимчасово відсутнього службовця, якщо це відповідає його освіті чи професійній підготовці. При цьому доплата встановлюється керівником в розмірах, визначених нормами трудового законодавства.

Законом «Про державну службу» і Правилами не вирішене питання: чи мають право державні службовці відразу після звільнення зі служби займатися, наприклад, підприємницькою діяльністю, що має відношення до їх попередньої посади на службі. Зарубіжним законодавством воно у багатьох країнах врегульоване. У проекті Міжнародного кодексу поведінки державних посадових осіб вказано: протягом встановленого періоду часу після звільнення з державної служби посадові особи, які займали адміністративні посади, одержують дозвіл уряду, перш ніж прийняти запрошення на постійну чи тимчасову роботу як консультанти від ділових чи приватних кіл, що знаходяться у фінансових взаємовідносинах з державною установою чи відомством, в яких працювали ці посадові особи. Протягом такого ж періоду після звільнення зі служби аналогічний дозвіл необхідно мати також, перш ніж державна посадова особа стане займатися будь-якою приватною чи комерційною діяльністю, яка має відношення до її попередньої посади на державній службі чи такої, що залежить від неї.

Введення заборони на участь у страйках, безумовно, є необхідним заходом, оскільки державні органи виконують публічні функції і порушення їх роботи торкається інтересів усього суспільства. Така заборона санкціонована міжнародно-правовими актами і передбачена у багатьох зарубіжних країнах. У п. 2 ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. передбачено: ця стаття (у ній йдеться про страйки) не перешкоджає введенню законодавчих обмежень користування даними правами для осіб, які входять до складу збройних сил, поліції чи адміністрації держави .

У практиці Міжнародної організації праці загальні заборони про участь у страйках розцінюються як перешкода для реалізації трудящими їх прав і законних інтересів. МОП вважає такі заходи виправданими лише у випадках гострої національної кризи і при цьому тільки протягом обмеженого періоду часу і в тому разі, якщо це відповідає вимогам даної ситуації. До них належать кризові ситуації, що виникли в результаті серйозного конфлікту, громадянських заворушень чи стихійного лиха, коли немає нормальних умов для життєдіяльності суспільства .

Ефективність Правил значною мірою залежить від передбачених санкцій. У ст. 26 їх встановлена відповідальність за недотримання правил поведінки державних службовців у вигляді застосування дисциплінарних стягнень. Але порушення службовцями трудових обов'язків може викликати неоднакові правові наслідки. Залежно від виду правопорушення, ступеня вини і обставин, в результаті яких трудові обов'язки були порушені, до державних службовців
можуть застосовуватися й інші види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, матеріальна. Разом з тим в регламентації відповідальності названих службовців є і деякі особливості: в окремих випадках - підвищена відповідальність, специфічні санкції, що застосовуються тільки щодо державних службовців.

Вважаю, у Правилах можна і не передбачати переліку всіх санкцій, але необхідно робити посилання, зокрема, на КК з питань, що стосуються корупції.

Кримінальна відповідальність державного службовця настає, якщо він при виконанні обов'язків протиправно і винно скоїв діяння, що кваліфікується як злочин (статті 165, 166, 168, 172 КК).

З метою упорядкування системи відповідальності всіх суб'єктів державної служби, на мій погляд, необхідно прийняти Дисциплінарний кодекс. В ньому можна провести систематизацію всіх видів відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність названих службовців застосовується часто і є найбільш важливою з практичної і юридичної точок зору.

Якщо обов'язки державного службовця у законодавстві виписані конкретно, то дисциплінарний проступок можна встановити легко. Але у законодавстві про державну службу деякі обов'язки службовців закріплюються у загальній формі.

Згідно із ч.2 ст.14 Закону України „Про державну службу” до службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватися такі заходи дисциплінарного впливу: попередження про неповну службову відповідність; затримання до одного року в присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду.

Законодавець назвав останні заходами дисциплінарного впливу, а тому їх не можна вважати заходами дисциплінарного стягнення, і вони не можуть викликати певні правові наслідки (наприклад, протягом дії стягнення заохочення до працівників не застосовуються). При застосуванні заходів дисциплінарного впливу також не