До прийняття ЗУ „Про боротьбу з корупцією” боротьбу з цим негативним явищем здійснювали спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, СБУ, Координаційний комітет по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю, а також органи прокуратури України, митні та інші органи. З прийняттям вищевказаного закону перелік таких органів звузився. Повноваженнями боротьби з корупцією наділені відповідні підрозділи МВС,СБУ, органів прокуратури та інші органи і підрозділи, що створюються для боротьби з корупцією. За вчинення корупційних діянь одночасно наступає і адміністративна і дисциплінарна відповідальність. Специфіка подвійної відповідальності обумовлена тим, що при скоєнні корупційних діянь відбувається посягання на трудові та адміністративні правовідносини. Суб’єктами корупційних діянь можуть бути: державні службовці, народні депутати України, народні депутати АРК, депутати і голови міських рад, судді, прокурори, слідчі, особи рядового і начальницького складу ОВС, співробітники СБУ, посадові особи податкової адміністрації, митної служби, а також працівники апарату судів, прокуратури та інших зазначених органів, уповноважені на виконання функцій держави. Об’єктом посягання корупційних діянь є встановлений порядок здійснення службових повноважень особами, уповноваженими на здійснення функцій держави.

За даними авторитетної міжнародної громадської організації, що вивчає проблему корупції, Трансперенсі Інтернешнл - Україна в 2001 р. увійшла у десятку найкорумпованіших країн світу [54,10]. Можна сказати, що корупція та недостатні реформи економічного й політичного характеру в нашій країні йдуть паралельно, маючи схожі причини руху в обох напрямах.

На подолання цього негативного явища спрямована адміністративна реформа та Указом Президента України затверджена Національна програма боротьби з корупцією.

Стаття 7 Закону України «Про боротьбу з корупцією» передбачає, що особи, які вчинили корупційні діяння, якщо в їх діях не міститься склад злочину, притягаються до адміністративної відповідальності. Такі особи звільняються від займаних посад і їм забороняється займати посади в державних органах та їхньому апараті протягом трьох років із дня звільнення.

Отже, можна сказати, що в Україні закладено законодавчу базу для боротьби з такими негативними явищами в державній службі, як корупція та інші зловживання службовим становищем, однак на вжиті останніми роками заходи стосовно подолання корупції, досягти помітних зрушень у цій справі не вдалося. Прояви вказаного явища негативно позначаються на забезпеченні національної безпеки держави, викликають напругу в суспільстві. Не усунуті причини та умови, що сприяють корупційним проявам. Сьогодні можна абсолютно точно визнати, що соціальна група державних службовців (особливо середнього і нижчого рівнів) є утисненою та незадоволеною своїм матеріальним становищем. Більше того, збереження такого стану сприяє формуванню в управлінців приховано негативного ставлення до своєї справи та загальнодержавних цілей.

В И С Н О В О К

Багатопланове дослідження досить актуальної проблеми – правового регулювання трудових відносин державних службовців зобов’язує торкатися багатьох проблем. Можна констатувати, що у теперішній час розвиток правового регулювання праці державних службовців України значно відстає від потреб і функцій демократичного суспільства. Передусім це стосується визначення місця і ролі державної служби, впорядкування багатьох питань її проходження громадянами України, зокрема порядку виникнення, розвитку й припинення службово-трудових відносин, відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків. Багато нормативних актів у сфері службово-трудових відносин державних службовців не відповідають вимогам сьогодення і потребують вдосконалення. Наслідки такої ситуації зачіпають інтереси не лише державних службовців: неефективність правового регулювання даної сфери соціальних відносин, як засвідчили останні політичні події в Україні, відображається на всьому суспільстві, викликаючи напруження та соціальні конфлікти. Прогалини у чинному нормативно-правовому забезпеченні негативно впливають на реалізацію державними службовцями своїх повноважень, спричиняють чисельні скарги і судові позови на їх дії чи рішення.

Необхідність оновлення системи державної служби свідчить, що удосконалення правового регулювання праці державних службовців повинно бути системним і віддзеркалювати в своєму змісті усі сучасні реалії та тенденції, а, інколи, зважаючи на свою випереджаючу функцію, й передбачати майбутнє, слугувати правовим орієнтиром тим чи іншим аспектам побудови демократичного українського суспільства. Вихід нашого суспільства із системної кризи, потребує такої організації державної служби, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості державного управління шляхом підвищення ефективності службово-трудової діяльності. Досягти такого становища неможливо без широкого використання наукових підходів до реформування всіх основних інститутів трудового права. Саме цього бракує нині в ході підготовки і проведення в Україні радикальної реформи трудового законодавства. Тому необхідним є суттєве поглиблення досліджень проблематики правового регулювання державної служби саме з точки зору трудового права.

На сучасному етапі реформування державної служби особливої значущості набувають наступні складові процесу оптимізації нормотворчої діяльності і цій сфері: забезпечення верховенства закону, врахування загальних законів і принципів функціонування державної служби, усунення дублювання в діяльності різних організаційно-інституційних структур, визначення порядку і процедури вирішення нормативних колізій, доступність для виконавців результатів правотворчості.

Щодо удосконалення нормативно-правового забезпечення службово-трудової діяльності державних службовців, то тут необхідно здійснити таких заходів:

проведення загальної кодифікації чинного законодавства про державну службу;

виокремлення прогалин в існуючому нормативно-правовому забезпеченні службово-трудових відносин державних службовців з державними органами, підприємствами, установами;

внесення змін та доповнень до конституційно-правового регулювання відносин у сфері державної служби;

проведення нормативного розмежування публічно-правових відносин у сфері державної служби та трудових відносин, які виникають у тій же сфері між працедавцем і найманим працівником;

розроблення проекту і прийняття Закону України