У третьому значенні термін "дипломатія" охоплює певну категорію кваліфікованих осіб (дипломатична та кон-сульська служба), а також відповідний організаційний апа-рат (Міністерство закордонних справ, постійні і тимчасові (ad hoc) дипломатичні місії), які реалізують мету і завдан-ня зовнішньої політики держави та утворюють окрему дер-жавну службу, що є складовою частиною апарату органів центральної виконавчої влади.

Щодо поняття дипломатичної діяльності, то найзагальнішою дефініцією можемо назвати таке визначення: дипломатична діяльність — це форма здійснення зовнішніх функцій держави, яка визначає їх зміст, один з напрямів зовнішньої політики держави. [36]

Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зов-нішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціо-нує як певна цілісна система норм. Але оскільки диплома-тична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяль-ності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтриман-ня та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і су-спільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на по-вазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод-ного права, яке складається із системи норм, зокрема і зви-чаєвих норм, що визначають основи представництва дер-жав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга-нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати Дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлю-ють правове положення постійних дипломатичних представ-ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і де-легацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод-них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні Функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів Дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло-матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з пи-тань, які охоплюють інтереси значної кількості держав. [38]

Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, мето-ди і принципи організації дипломатичної діяльності кож-ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нор-мами міжнародного (дипломатичного) права, але й норма-ми внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатично-го права на території кожної держави. [2]

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право" — це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва. [2]

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи-тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за-кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право — це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх представників при іноземних державах та міжнародних органі-заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна-ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ-ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома-тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер-жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть-ся в різних державах неоднаково. [40]

Визначивши загальну дефініцію дипломатичного права варто визначитися з його суб’єктами. В загальному, виходячи з самого визначення дипломатичного права, його суб’єктами можна назвати саму державу чи її органи. А як щодо федеративних держав? Чи виступають суб’єкти федерації як самостійні суб’єкти дипломатичного права? Спробуємо визначитися з даним питанням, опираючись на ряд міжнародних законодавчих актів.

Так Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадови-ми особами. [16] Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі-зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

А як щодо суб’єктів федерації? В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньо-му Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. рес-публіки добровільно погодились про централізацію пред-ставництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право засну-вати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учас-никами установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Па-ризької мирної конференції 1946 р. та інших представниць-ких форумів. [36]

Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб-но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світо-вої війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що
в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бель-гійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіоп-ський, грецький, югославський, чеський, польський і фран-цузький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня