Отже, проаналізувавши функції дипломатичних представництв, можемо прийти до висновку, що ними є три стійкі напрями діяльності дипломатичних представництв, які сьогодні набули класичного, канонічного характеру: ведення переговорів, дипломатичний захист та інформаційна діяльність. Однак на думку провідного українського фахівця в галузі дипломатичного та консульського права, професора Київського університету К. Сандровського, до цих трьох функцій необхідно додати ще одну – представництво. Функція представництва теж була проаналізована у дипломній роботі. Також у даному підрозділі здійснена спроба аналізу тих факторів, завдяки яким функції дипломатичних представництв здійснюються.

Розділ ІІІ «Дипломатичні привілеї, імунітети, переваги, якими користуються дипломати»

3.1. Поняття та розвиток дипломатичних імунітетів та привілеїв

Характеризуючи міжнародно-правову сутність дипломатичних імунітетів та привілеїв, слід, насамперед, наголосити, що це особливі права, які країна перебування надає дипломатичним представництвам та персоналу акредитованої держави з метою сприяння виконанню їхніх місій. Найважливішими дипломатичними імунітетами та привілеями є: недоторканність дипломатичних представництв та дипломатичного персоналу; недоторканність архівів, кореспонденції; імунітет від юрисдикції та можливого притягнення дипломата до кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикордонного контролю; звільнення від деяких видів податків тощо.

Як один із найсуттєвіших інститутів права зовнішніх зносин та повсякденної дипломатичної практики, дипломатичні привілеї та імунітети, здавалося б, мали являти собою найбільш консервативне коло правових норм та звичаїв, де все детально розписано і скріплено значною кількістю міжнародних договорів. Найважливішими із них, як уже згадувалося вище, є Віденський протокол 1815 р. (Віденський регламент) про класи дипломатичних представників, Аахенський протокол 1818 р., Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 р., Конвенція про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угода між ООН та США про місцезнаходження центральних установ ООН 1947 р.. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 р., Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом. у тому числі дипломатичних агентів, Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Окремі аспекти правового положення статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу регулюються також двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунктом «б» ст. 47 Віденської конвенції 1961 р. Цей пункт надає можливість державам як обмежувати, так і розширювати дипломатичні імунітети та привілеї у стосунках між собою на основі принципу взаємності. [34]

Водночас не можна стверджувати, що існуюча договірна мережа статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу повністю забезпечує потреби дипломатичної практики. Адже за час, що минув із моменту прийняття Віденської конвенції 1961 р., у світі відбулися разючі зміни, які не могли не позначитися і на дипломатичній практиці, зокрема на дипломатичні імунітети та привілеї. [33]

Так, в усьому світі значно зросла кількість дипломатичних представництв, їхнього персоналу, а відтак розширилася система квот. У складі дипломатичних представництв з'явилися фахівці, які за своїм статусом не є професійними дипломатами. При дипломатичних представництвах створюються різні допоміжні органи, які не мають прямого відношення до дипломатичної діяльності, зокрема служба внутрішньої охорони. Більш складними й водночас різноманітнішими стали функції дипломатичних представництв, набув поширення попереджувальний порядок пересування дипломатів, з'явилися нові засоби пересилання дипломатичної пошти, не передбачені Конвенцією. І це далеко не повний перелік того нового, що за останні понад 30 років дала дипломатична практика і що потребує правового регламентування. Зокрема, в Конвенції є питання, що стосуються дипломатичних імунітетів та привілеїв, які не дістали належного вирішення (статус дипломатичних кур'єрів), або ж не згадуються взагалі (імунітет тимчасової резиденції' дипломата, статус внутрішньої охорони, дипломатичний притулок). Прогалина у правовому регулюванні — потенційне джерело конфліктних ситуацій у стосунках між державами. Отже, існує нагальна необхідність подальшої кодифікації норм дипломатичного права, певної ревізії Віденської конвенції 1961 р. Значну роботу в цьому напрямі здійснює Комісія міжнародного права ООН із підготовки проекту статей про статус дипломатичного кур'єра та дипломатичної пошти, що не супроводжується дипломатичним кур'єром. [11, 13]

Розглянемо детальніше найбільш уживані в повсякденній практиці дипломатичні імунітети та привілеї, застосування яких без осооливих труднощів регламентується Віденською конвенцією 1961 р.

Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно, імунітет, який забезпечує недоторканність дипломатичного представництва. Відповідно до Віденської конвенції' 1961 р. «приміщення представництва» — це будинок (або ж його частина), в якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно від того, хто володіє правом власності на неї, а також земельної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. В поняття «земельна ділянка», згідно з Коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний Імунітет регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. В ній роз'яснюється, що приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в