3.2. Визначення обсягу дипломатичних імунітетів та привілеїв.

Що стосується такого надзвичайно важливого аспекту в діяльності представників держав, які беруть участь у роботі міжнародних організацій та конференцій, як визначення обсягу їхніх привілеїв та імунітетів, то необхідно наголосити, що Конвенція 1975 р. максимально наблизила, а в переважній більшості випадків навіть зрівняла ці привілеї та імунітети з аналогічними преференціями, якими користуються дипломатичні агенти державних закордонних посольств і місій.

Як і в конвенціях про дипломатичні та консульські зносини (відповідно, Відень, 1961, 1963 р.), Віденська конвенція 1975 р. про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характуру всі привілеї та імунітети поділяє на дві групи: привілеї та імунітети самих органів зовнішніх зносин за кордоном і привілеї та імунітети співробітників цих органів.

До першої групи належать такі основні привілеї та імунітети, як недоторканність приміщень представництв і делегацій в органах і на конференціях, недоторканність їхніх архівів і документів, податкові пільги, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) держави, що направляє делегацію, на приміщеннях та транспортних засобах представництв та делегацій. До другої групи належать — особиста недоторканність, недоторканність резиденції та майна, кореспонденції, імунітет від юрисдикції, звільнення від податків та зборів, свобода пересування та зв'язку, яка передбачає використання як дипкур'єрів, так і закодованих або шифрованих депеш. Загалом, опис усіх привілеїв та Імунітетів у Конвенції 1975 р. має досить детальний характер (він міститься у ст. 23—38, 51—70). [15, 17]

Тривалий час дискусійним було питання щодо обсягу привілеїв та імунітетів, які мають надаватися делегаціям держав на конференціях. Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів той факт, що незалежно від характеру конференції (політичного чи економічного) делегати, які беруть у ній участь і які офіційно представляють свої держави, повинні мати всі можливості для виконання своїх завдань. Ст. 51 Віденської конвенції 1975 р. передбачає: «1. Держава перебування надає делегації всі необхідні можливості для виконання ЇЇ завдань. 2. Відповідно, Організація або конференція сприяє делегації в отриманні цих можливостей і надає делегації ті можливості, які входять у сферу її власної компетенції». [15]

Слід наголосити, що увібравши в себе найкращий досвід попередніх конвенцій та практичної дипломатичної діяльності, Конвенція 1975 р. чітко розрегламентувала всі аспекти правового статусу, привілеїв та імунітетів як постійних представництв держав та їхніх співробітників при всіх міжнародних організаціях універсального характеру, постійних місій спостерігачів, так і делегацій, делегацій-спостерігачів на міжнародних конференціях, що проводяться з ініціативи або під егідою міжнародних організацій. [27]

Як і у випадку функціонування постійних дипломатичних представництв, існує також необхідність гарантування для міжнародних організацій відповідного спеціального правового статусу, який би забезпечував реалізацію поставлених перед ними завдань, і виключав негативний вплив державних органів, особливо держави місцезнаходження штаб-квартири організації, на внутрішні та зовнішні справи міжнародної організації. Гарантією такого статусу е система привілеїв та імунітетів. Таким чином, якість міжнародної право-суб'єктності міжнародних організацій виявляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і їх посадових осіб на привілеї та імунітети.

Питання привілеїв та імунітетів варто розглядати у двох аспектах. А саме: привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх посадових осіб; привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати наявність окремого інституту в праві зовнішніх зносин - дипломатичного права міжнародних організацій.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст.105 Статуту ООН констатується:

1. "Організація Об'єднаних Націй користується на території кожного зі своїх членів такими привілеями та імунітетами, які потрібні для досягнення її мети.

2. Представники членів Організації і її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які потрібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що зв'язані з діяльністю Організації".

У статутах спеціалізованих організацій також міститься положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб. Наприклад, ст.ХІІ Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ. Але при цьому слід підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише принцип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст, порівняно з іншими міжнародно-правовими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї і імунітети Організації Об'єднаних націй 1946 p.; 2) Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 p.; 3) Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організацій, які діють у певних сферах-співробітництва, 1980 p.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування та ін. Як приклад можна навести угоди Швейцарії з міжнародними організаціями, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО. [2]

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх посадових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обов'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дипломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність полягає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і її співробітників. Винятком із загального правила є категорія