Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то-му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно-земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по-кинути територію.

Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич-ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бо-реться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (прикладом може бути Організація визволення Па-лестини). [35]

У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дип-ломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипло-матичного права потрібно виділити інститут дипломатич-ного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними ор-ганізаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p.).

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних пред-ставників, яких призначають до інших держав чи міжна-родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі-рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип-ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час прийма-ли у себе посланців іноземних держав, але своїх представ-ників не посилали (Китай, Японія). [35]

Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти Міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами під-тримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийо-му послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

Отже, дипломатичне право в загальному його розумінні визначається як сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин. Зокрема умовно виділяють активне і пасивне дипломатичне право. Щодо суб’єктів дипломатичного права, то основ-ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома-тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер-жава, а в окремих випадках суб’єктом дипломатичного права виступали суб’єкти федерації, хоча на даному історичному етапі такі випадки не зустрічаються. З цього можемо зробити висновок, що міжнародне представництво здійснюєть-ся в різних державах неоднаково. В історичному ракурсі до суб’єктів дипломатичного права відносили «уряд у вигнанні», який однак може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в то-му випадку, якщо територія цієї держави захоплена іно-земною державою, й уряд унаслідок цього вимушений по-кинути територію. [35]

Інтернет-енциклопедія дає таке визначення: дипломатичне право - сукупність принципів і норм права, які регулюють організацію і діяльність офіційних органів - сторін зовнішніх відносин. Ці норми визначають форми дипломатичного представництва держави закордоном, форми і порядок ведення переговорів, систему організації органів дипломатичної служби, характер дипломатичних привілеїв та імунітетів. [1]

1.2. Джерела дипломатичного права

Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'яза-на з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дип-ломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерельною основою.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху-вати положення, які стосуються міжнародного пра-ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор-мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо-му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви-чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев-на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо-статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по-требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван-ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов. [30]

Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна-родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре-зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван-ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між Державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають-ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо-ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви-знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах пра-вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло-матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон-ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права. [31]

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод-ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас-ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля-ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто-роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага-тосторонній формі договору надають перевагу в