Отже, крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич-ного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе-ренції в конкретній державі, інші акти. [40]

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та-кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто-суються головним чином правового статусу і сфери діяль-ності дипломатичних представників власної держави за кор-доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 p., яким затверджено Поло-ження про дипломатичне представництво України за кор-доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома-тичну службу". Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України (Це стосується, насамперед, Указу Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, яким затверджено Положення про дипломатичні пред-ставництва та консульські установи іноземних держав в Україні), перед-бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права. [7]

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга-ються у декількох державах, підтверджують і значно роз-ширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпо-середньо сприяють його створенню.

Розглянемо ряд джерел дипломатичного права, якими держави керуються в міжнародній діяльності досі. До таких насамперед можна віднести Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961р.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи-тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич-них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні-тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред-ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі-кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан-ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи Цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон-венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна-родного права. [35]

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за-кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Спроби провести коди-фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка-ми. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститута-ми міжнародного права, він менше піддавався впливу соці-альних революцій, конституційних реформ, правових си-стем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнарод-них відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не заче-пили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів. [11]

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначи-ти, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інсти-тут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обгово-рення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застережен-ня, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультатив-ний протокол щодо набуття громадянства мав на меті за-твердити положення про те, що при народженні дитини чи У випадку одруження з громадянином приймаючої держа-ви закони останньої не поширюються на членів диплома-тичних представництв. [11]

Крім Віденської конвенції варто згадати, що у ре-зультаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Ге-неральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Кон-венцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прога-лини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 pp. Як зазначено у преамбулі, держави-учасниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти роз-витку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу. [35]

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипло-матичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап проце-су кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комі-сія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхід-ності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені від-сутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері. [35]

Важливим джерелом дипломатичного права є також Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, прийнята Генеральною Ассамблеєю Організації Об'єднаних