В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебувають (чи мають справи) за кордоном, практично здійснюється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної держави, і лише в особливо серйозних та політичне вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипломатичного представництва в цілому. [39]

З міжнародно-правової точки зору функція дипломатичного захисту може здійснюватись за дотримання певних умов. У тексті Віденської конвенції посилання на це дається лише в загальній формі. Так, у п. І «б» ст. З говориться, що такий захист має здійснюватися «...в межах, що допускаються міжнародним правом». Проте існуюча практика щодо здійснення дипломатичного захисту дає змогу уточнити цей напрям роботи предсіаішицтиа і сформулювати чотири головних умови, що роблять дану функцію правомірною.

По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного захисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування. По-друге, перш ніж застосовувати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним особам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціальної домовленості, як це передбачено ст. 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Так, зокрема, у ст. 46 зазначається: «Акредитуюча держава може, за попередньою згодою держави перебування і на прохання третьої держави, не представленої в державі перебування, взяти на себе тимчасовий захист інтересів цієї третьої держави та її громадян». І, нарешті, право на дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі. [2, 10]

Дипломатичний захист є, мабуть, найскладнішою функцією, що вимагає надзвичайно скрупульозного дотримання всіх вищезгаданих умов у сфері діяльності посольства. Пояснюється це тим, що кожна юридична і фізична особа перебуває під юрисдикцією держави, на території якої вона в даний момент мешкає. Це, звичайно, стосується й громадян іноземних країн, які перебувають на чужій території і зобов'язані підкорятися законодавству приймаючої держави. В результаті такої колізії створюється реальна ситуація, коли іноземці, з правової точки зору, перебувають під юрисдикцією двох законодавств — вітчизняного та приймаючої держави. За цих умов функція дипломатичного захисту, що здійснюється посольством у країні перебування, ні в якому разі не повинна вступати в суперечність з місцевим законодавством. Запорукою успіху тут є глибоке знання міжнародно-правових норм, вміння вдало поєднувати 'їх із правовими нормами країни перебування [27]

Аналізуючи цю функцію, проф. К. К. Сандровський виділяє чотири основні умови, які роблять дипломатичний захист правомірним. Перша умова, на його думку, полягає в тому, що "при здійсненні дипломатичного захисту... не має бути ніякого втручання у справи, які, по суті, належать до внутрішньої компетенції держави перебування" [39]. Це означає, що дипломатичне представництво, беручи на себе обов'язки щодо дипломатичного захисту фізичних чи юридичних осіб своєї держави, має переконатися, чи не зачіпаються при цьому національні інтереси держави перебування, тобто, чи не належать ці питання винятково до юрисдикції цієї держави.

Другою вимогою є те, що "перш ніж вдатися до засобів дипломатичного захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам або органам його держави або відмовлено у мірах судового чи іншого захисту за законодавством країни перебування, або всі засоби, що передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпані і не дали результату" [39].

Крім цього, дипломатичний захист може надаватися лише громадянам та юридичним особам власної держави. Ця правова вимога має відповідне закріплення у Законі України "Про громадянство України" та інших нормативних актах. Вона означає, що іноземці та особи без громадянства не можуть розраховувати на дипломатичний захист із боку посольств інших держав. Винятком із цього правила є ст. 45-46 Віденської конвенції, які передбачають, що акредитуюча держава може одночасно за попередньою згодою приймаючої держави за проханням третьої держави, яка не акредитована у приймаючій державі, взяти під захист інтереси цієї держави та її громадян. Випадки довіреності охорони своїх інтересів іншій державі також виникають між деякими державами, які зв'язані спеціальними відносинами (Швейцарія і Ліхтенштейн, держави Бенілюксу, скандинавські держави і т. д. [11, 32, 37]

І, нарешті, четвертою умовою є те, що право на дипломатичний захист "є винятковим правом власної держави" в особі її посольства, яке склалося на основі міжнародного звичаю, а не як право індивідів. З приводу цього К. К. Сандровський стверджує, що "акредитуюча держава, і лише вона, вирішує, чи вдаватись їй (в особі посольства чи місії, а також консульства) до будь-яких акцій перед органами держави перебування, і якщо так, то в якому обсязі і в якій формі" [39].

Однак, якщо брати до уваги