Конкретні обов'язки дипломатичних представництв із захисту прав громадян України, що перебувають за кордоном, визначені також іншими нормами деяких законів України. Ст. 282 Сімейного кодексу України передбачено, що усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі та дипломатичному представництві України. [18] Згідно зі ст. 2 і 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян" від 21 січня 1994р. дипломатичні представники і консульські установи України за кордоном у разі втрати громадянином України паспорта для виїзду за кордон або іншого документа, що посвідчує особу громадянина України під час перебування за її межами, видають посвідчення особи на повернення в Україну, а також здійснюють оформлення паспорта і проїзного документа на дитину громадянам України, які постійно проживають за кордоном.

Безумовно, що реалізація функції дипломатичного захисту є однією з найскладніших у діяльності дипломатичного представництва. Вона потребує відповідної юридичної підготовки, знання міжнародного права, законодавства держави перебування та практики її застосування. Функція дипломатичного захисту чи забезпечення її виконання має обмеження, передбачені національним законодавством приймаючої держави. Вони зводяться до того, що дипломатичний захист "спрацьовує" лише тоді, коли вичерпані законні підстави врегулювання спірної ситуації за допомогою законодавства і практики діяльності відповідних органів приймаючої держави.[39]

Однак для успішної роботи посольств та місій необхідна відповідна матеріально-технічна база, тобто ті конкретні засоби та можливості, за допомогою яких дипломатичне представництво могло б ефективно здійснювати свої функції.

Головним із таких засобів є, звичайно, приміщення дипломатичного представництва. Як правило, посольство або місія іноземної держави розміщується в столиці країни перебування. Винятком є, мабуть, тільки Ватикан. Країна перебування несе міжнародно-правову відповідальність за сприяння акредитуючій державі в отриманні нею необхідних приміщень для нормального функціонування дипломатичних представництв. Це зобов'язання регламентується ст. 21 Віденської конвенції: «1. Держава перебування повинна або сприяти акредитуючій державі у придбанні на своїй території, згідно з своїми законами, приміщень, необхідних для її представництва, або надати допомогу акредитуючій державі в одержанні приміщень будь-яким іншим шляхом. 2. Вона повинна також, у разі необхідності, надавати допомогу представництвам в одержанні придатних приміщень для їх співробітників». [11, 39]

У ст. 25 Віденської конвенції сформульовано в загальній формі зобов'язання приймаючої країни «...надавати всі можливості для виконання функцій представництва». Конкретним аспектом цього зобов'язання є забезпечення права співробітників іноземних дипломатичних представництв на безперешкодне пересування територією країни перебування. Оскільки сфера діяльності посольства (на відміну від консульства) поширюється на всю територію країни перебування, то з цього логічно випливає право дипломатів на вільне пересування по всій її території. Воно є необхідним не тільки для досконалого вивчення умов та подій у країні перебування, що становить основний зміст інформаційної функції посольства, а й для виконання дій, пов'язаних із функціями дипломатичного захисту, представництва тощо.

Проте свобода пересування не означає необмежених та безконтрольних поїздок дипломатів, здійснюваних без огляду на питання національної безпеки країни перебування. Тут особливо необхідно дотримуватись принципу забезпечення прав та законних інтересів обох держав-контрагентів. Про це, зокрема, йдеться у ст. 26 Віденської конвенції: «Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд до яких забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечувати всім спів­робітникам представництва свободу пересування по її території». [11, 25, 39]

Одним із засобів забезпечення нормальної діяльності посольств та місій є також свобода зносин дипломатичних представництв з акредитуючою державою, її органами як у Центрі, так і за кордоном. Це право передбачене п. І ст. 27 Віденської конвенції: «...При зносинах з урядом та іншими представництвами і консульствами акредитуючої держави, де б вони не перебували, представництво може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів і закодовані або шифровані депеші. Проте представництво може встановлювати і експлуатувати радіопередавач лише за згодою держави перебування». В Україні всі ці питання регламентуються указом Президента України «Про Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні» від 10 червня 1993 р. В силу норм та традицій міжнародного права, що склалися, дипломатичні представництва при використанні засобів поштово-телеграфного, телексного та інших видів сучасного зв'язку мають в країні перебування певні пільги — право безперешкодного та позачергового прийому та перелання повідомлень тощо. [11, 21, 22]

За всіх переваг найсучасніших видів та систем зв'язку важливим засобом спілкування між дипломатичним представництвом та Центром залишається відправлення та отри­мання документів дипломатичною поштою.

У сучасному міжнародному праві та повсякденній дипломатичній практиці утвердився інститут абсолютної недоторканності дипломатичної пошти. Вона, згідно з п. З ст. 27 Віденської конвенції, «не підлягає ні розпечатуванню, ні затриманню».

Вирішення питання щодо пропуску дипломатичної пошти через державні кордони покладено на митні служби, які керуються в таких випадках діючим у кожній країні митним законодавством. Вони, як правило, безперешкодно пропускають дилпошту, піддаючи ЇЇ лише зовнішньому оглядові та перевіряючи дотримання деяких незаперечних умов (наявність кур'єрського листа з переліком місць дилпошти та підтвердженням їх належності тій чи іншій країні, наявність печаток, пломб, підписів на самих