Таким чином, громадська безпека – як родовий об’єкт відповідних злочинів – це сукупність охоронюваних нормами кримінального права суспільних відносин, які складаються з приводу убезпечення невизначеного кола осіб та правоохоронюваних інтересів від спричинення насильницької шкоди предметами та видами діяльності, які становлять підвищену небезпеку для оточуючих.

Безпосередніми об’єктами злочинів проти громадської безпеки є суспільні відносини, які складаються з приводу відвернення загрози від окремих джерел небезпеки – діяльності конкретних видів злочинних організацій, певних загальнонебезпечних предметів тощо. Додатковими безпосередніми об’єктами більшості злочинів проти громадської безпеки є життя або здоров’я людей, власність.

Обов’язковою ознакою тих злочинів проти громадської безпеки, які полягають у незаконних діях щодо певних речей матеріального світу , є предмет злочину. Це – вогнепальна і холодна зброя, боєприпаси, вибухові речовини і вибухові пристрої тощо.

Об’єктивна сторона тих злочинів проти громадської безпеки, які мають формальні склади (зокрема, бандитизму) виконується шляхом дії [17, с. 319].

Суб’єкт переважної більшості злочинів проти громадської безпеки – загальний. Причому за такі злочини як бандитизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258) відповідальність настає з 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона майже всіх злочинів проти громадської безпеки характеризується умислом.

За об’єктом (точніше з врахуванням джерела небезпеки) бандитизм як один із злочинів проти громадської безпеки відноситься до групи злочинів, пов’язаних з діяльністю злочинних організацій.

У теорії та практиці неоднозначно вирішується ряд питань, які стосуються відповідальності за участь у діяльності злочинних організацій [17, с. 321].

По-перше, у зв’язку з невідповідністю між положеннями Загальної частини (ч. 4 ст.28) та формулюванням диспозиції ст. 257 “Бандитизм” виникає питання про кількість злочинів, які мають на меті вчинити злочинна організація.

По-друге, недостатньо чітке формулювання диспозиції статті 257 “Бандитизм” не дає змоги чітко визначити, чи охоплюється нею вчинення учасниками злочинних організацій окремих злочинів, відповідальність за які встановлена в самостійних статтях КК.

Досить позитивним, незважаючи на вищенаведене, ми вважаємо те, що такий злочин як бандитизм поміщено до розділу Кримінального кодексу – “Злочини проти громадської безпеки”, а не до розділу “Інші злочини проти держави” як це було у Кримінальному кодексі 1961 року.

1.1. Бандитизм – один із видів вчинення злочинів у співучасті.

Бандитизм є одним з найбільш поширених проявів організованої злочинності в Україні та світі. Тому його детальне вивчення має важливе значення для всебічної та ефективної боротьби і попередження цього виду злочину, що набуває особливої значимості після прийняття нового Кримінального кодексу України, в якому викладено нові сучасні погляди на організовану злочинність і способи протистояння цьому явищу. Поняття “бандитизм” виникло досить давно. Ще В. І. Даль у першому виданні “Толкового словаря живого великоруського языка” у 1863 – 1866 р. дав визначення поняття “банда” и “бандит” : “банда – толпа, шайка, ватага, артель, скоп, соглас, общество, братство или союз в дурном значении. Бандит – вор, дерзкий мошенник, грабитель, разбойник, подорожник, подорожня вольница”[1, с. 98].

Однак, цей словник не дає визначення бандитизму як явища, що зумовлено правовою недослідженістю цього питання того часу. Сучасні ж тлумачні словники, керуючись науково – правовим досвідом кримінології, дають визначення цього слова. Наприклад, у “Новому словнику української мови” можна знайти таке тлумачення : “Бандитизм – злочинна діяльність озброєних банд, що чинять грабежі, розбої вбивства”[2, с. 117].

Своє перше законодавче закріплення даний вид злочину – бандитизм – отримав лише не початку XX ст. В “Уголовном уложении” Російської імперії, до якої за тих часів належала Україна, що затвердив цар Микола II 22 березня 1903 р., вже можна знайти перші не дуже чіткі спроби виділити групові озброєні напади в окремий вид злочину, або окрему кваліфікуючу ознаку. Так, пункт 6 статті 454 зазначеного документа передбачає таку кваліфікуючу ознаку вбивства, як вчинення його “шайкою”, за яку того часу розуміли саме озброєну групу злочинців. Аналогічна кваліфікуюча ознака існувала й по відношенню до кваліфікації розбою і вимагательства (відповідно, п.6 ст.589 та п.4 ст. 590). Проте конкретних визначень поняття “бандитизм” та пов’язаних з ним понять зазначений вище документ не містив. Вперше в українському законодавстві це поняття з’являється у Кримінальному кодексі УРСР, затвердженому Постановою ВЦВК від 23 серпня 1922 р. У підглаві II – Про злочини проти порядку управління – глави I – Державні злочини – містилася ст. 67 (ця стаття, як і решта статей цього Кодексу, не мала конкретної назви), що передбачала настання відповідальності за організацію й участь у бандах (озброєних шайках) в розбійних нападах, пограбуваннях, нальотах, що ними організовувалися, на радянські приватні установи і окремих громадян, за зупинку потягів і зруйнування залізничних шляхів, незважаючи на ту обставину, чи супроводжувалися напади вбивствами чи пограбуваннями, чи не супроводжувалися, а також за пособництво бандам та приховування банд і окремих їх учасників, так само як і приховування добутого (злочинним шляхом майна) та слідів злочину. Таким чином, зазначена стаття закріпила визначення поняття банди як озброєної шайки, тобто групи осіб. Крім цього, вже одночасно з цим стаття визначила організацію та участь у банді як окремий закінчений склад злочину.

Нова редакція Кримінального кодексу, який прийнято 8 червня 1927 р. і який набув чинності 1 липня 1927 р., вносила суттєві зміни в диспозицію та санкцію статті по відношенню бандитизму. Цю статтю з 56 (17) було розташовано в розділі “А” (Особливо для Союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління)