Одним з найважливіших питань при вирішені будь-якої кримінальної справи по суті є встановлення того, який конкретно злочин скоєно. Йдеться про належну юридичну оцінку скоєного злочину (кваліфікацію).

Кваліфікація злочину ускладнюється, якщо його вчинено кількома особами, які виконували при цьому однакові чи різні дії, що за наявності відповідних ознак, указаних у законі, розглядається як співучасть [27, с. 449].

У кримінальному законі залежно від стійкості суб’єктивних зв’язків між співучасниками (стійкості умислу) виокремлюють такі три форми співучасті:

1. Співучасть без попередньої змови має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності виконавця або інших співучасників у процесі вчинення злочину (коли розпочалося виконання об’єктивного боку), але до його закінчення. Тут попередня змова відсутня, домовленість виникає вже у ході вчинення злочину, але до його закінчення. Наприклад, така форма співучасті передбачена у частині 3 статті 152 Кримінального кодексу України.

2. Співучасть за попередньою змовою. Попередньою вважається змова, яка сталася до початку виконання об’єктивного боку злочину. Інакше кажучи, змові повинен передувати замах на злочин або змова повинна мати місце в процесі, в ході замаху на злочин.

Співучасть за попередньою змовою можлива у таких формах (різновидах) – в елементарній формі та у формі організованої групи:

а) співучасть за попередньою змовою в елементарній формі не має ознак, які свідчать про її стійкість. Тут має місце звичайна домовленість про вчинення злочину між кількома особами. Наприклад, це злочини проти власності (частина 2 статті 189 кримінального кодексу України)

б) організована група – це стійка група осіб, яка перед вчиненням злочину здійснює низку підготовчих дій (наприклад, розподіляють ролі між співучасниками, підшукують знаряддя та засоби вчинення злочину, вивчають місце споєння злочину, розробляють план та ін.). Стійкість групи може мати вираження і в систематичності її злочинної діяльності. Наприклад, у частині 3 статті 187 КК України передбачена відповідальність за розбій, вчинений організованою групою.

3. Злочинна організація – це особливо стійка група осіб, особливо небезпечна співучасть. Саме створення такої організації визнається законом як закінчений злочин (наприклад, створення банди у статті 257 КК України).

Теорія кримінального прав визначає злочинну організацію як стійке об’єднання двох чи більше осіб, які навмисно згуртувалися для споєння злочинів, що являють собою особливу суспільну небезпеку та забезпечення умов, необхідних для здійснення злочинної діяльності його учасниками, навіть якщо злочинної мети не було досягнуто. Проте, якщо в статті Особливої частини КК України не передбачено спеціально відповідальність за організацію та участь у такій групі або вчинення злочинів такою організацією, то злочин визнається вчиненим організованою групою що розглядається судом як обставина, яка обтяжує відповідальність.

2.1 Об’єкт бандитизму

У науці кримінального права, незважаючи на чисельність праць, присвячених проблемі об’єкта кримінально – правової охорони, не існує єдності в розумінні цього питання.

Так, ще наприкінці XIX ст. відомий український криміналіст професор О. Ф. Кістяківський в монографії “Элементарный учебник общего уголовного права” зазначав: “Обектом преступления называется предмет, на который направлено или над которым совершено преступление”.

Обьектом преступления может быть, вообще говоря, только человек со всеми его правами и учреждениями, которые им, как существом общественным, создаются [30, с.3].

У радянській кримінально–правовій науці упродовж всього історичного періоду існування СРСР панувала точка зору про об’єкт злочину, яка була сформульована ще в 1924 році видатним вченим криміналістом професором А. А. Піонтковським в одному з перших радянських підручників з кримінального права. Він зокрема зазначав, що “виходячи із загального... вчення про злочин, об’єктом будь-якого злочинного діяння слід вважати суспільні відносини, які охороняються всім апаратом кримінально – правового примусу”.

Слід зазначити, що і в більшості наукових праць, які вийшли в останні роки в Україні, це питання висвітлюється під таким самим кутом зору.

Одночасно в теорії кримінального права з’явились і дещо інші погляди на зміст об’єкту злочину[30, с.4].

Так, як П. С. Матишевський зазначав, що “... об’єктом злочину, який найповніше, порівняно з іншими елементами складу злочину, відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння, мають визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності”.

Згідно із кримінальним правом об’єктом злочину є суспільні відносини, блага та інтереси, які прийняті під кримінально – правову охорону і яким внаслідок вчинення злочину спричиняється або може бути спричинена шкода.

У кримінальному праві розрізняють загальний, родовий та безпосередній об’єкти злочину.

Об’єктом бандитизму є громадська безпека [8, с.679].

Громадська безпека – це стан захищеності суспільства – таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загальнонебезпечних посягань [16, с. 231].

Між злочинами проти життя, здоров’я особи та власності, з одного боку, та бандитизмом – з іншого, є істотна різниця. Бандитизм завжди завдає шкоди у кінцевому результаті – хоч би на що був спрямований безпосередній напад – нормальній діяльності держави у галузі забезпечення громадської безпеки [42, с. 59]. Тому безпосереднім об’єктом бандитизму є підвалини державного управління у галузі громадської безпеки, а додатковим об’єктом, як правило, є життя та здоров’я людей (люди особливо вразливі, тому що під загрозу ставиться не тільки їх власність, але й життя. Як показало вибіркове дослідження кримінальних справ стосовно бандитизму, в 78% випадків бандитські напади закінчувалися вбивством потерпілих, на рахунку окремих банд таких життів від п’яти і більше) і власність.

Бандитські напади найчастіше вчиняються для заволодіння майном.